Розділ 42

— Чекай мене на березі! Підтримуй вогонь! У воду не лізь! — крикнув я Митрофану, що, похитуючись, вибрався з кущів. І, не чекаючи відповіді, поспішив за поляком.

Хоч би місяць визирнув. Добре, що на болоті тіні не такі густі, бо як пити дати згубив би розбійника з поля зору. Шляхтич не просто біг — мчав по невидимій під водою гаті, як по сухому. Так що рукави майоріли за спиною, наче вимпел. І, незважаючи на далеку від комізму ситуацію, викликав у пам'яті увічнену Мироновим сценку із «Діамантової руки».

Але кінокомедії залишилися в минулому житті. Тут люди якщо й жартували, то лише у колі рідних та близьких. А кожен незнайомець, особливо «німець», швидше за все, був ворогом. І піддавшись благодушності, можна не лише без руки, а й без голови залишитися.

— Na miłość boską! Pomocy!* (*пол., — Заради всього святого!  Допоможіть!) — знову закричав шляхтич.

Ого, а прудконогий пан попався. Незважаючи на те, що мій крок як два, а то й три його, я помітно відстав. Ще трохи і вже не бачитиму, тільки по хлюпанню болота напрямок і тримаю. Краще поквапитися. Добре, якщо господарі таємничого замку не мудрували і слали гать по прямій, а якщо зиґзаґами? Метрів п'ять-десять прямо, а потім стрибок на метр-півтора ліворуч чи праворуч, а попереду трясовина. Ступив необережно і все, тільки булькне.

Десь я читав, що білоруські партизани такі пастки робили. І карателям знайти їхні бази без провідника майже ніколи не вдавалося.

І все ж перти на рожен з голим пузом теж не найрозумніший варіант. Тому ходи я додав рівно настільки, щоб тримати шляхтича в полі зору і вчасно розгледіти, коли той почне петляти.

На щастя, будівельники ґаті вирішили, що сховавши її під воду, зробили достатньо і жодних інших сюрпризів не заготовили. Ну і добре, а то шукай-свищи потім.

Наче й не надто рясна рослинність на мочарах, — там берізка, тут осика чи ліщини пара лозин. Де-не-де чагарник збився в купку, знайшовши містечко сухіше — от і вся флора, що вище за траву. А разом, вистачило. У всякому разі, коли я озирнувся, краю болота вже не побачив. Тільки дуб примітний на березі. Мабуть, коли гать клали, на нього й орієнтувалися.

Розбійницький отаман пробіг ще трохи, загалом метрів п'ятсот, і зупинився. Озирнувся, переконався що я не відстав і закричав ще голосніше:

— Ratunku!* [*пол., — На допомогу!]

Я не надто сильний у мовах, але тут знання без потреби. Будь-якого розуму вистачить збагнути, що пан отаман не в Господа Бога допомоги просить. Отже, ми дісталися проміжного острівця. І тепер я маю вирішити: наздоганяти його чи почекати, поки не з'явиться допомога? Просто запам'ятати дорогу і завтра зранку спробувати здійснити первинний план, чи скористатися нагодою і спробувати увірватися до замку, так би мовити, на плечах втікачів?

Дилема.

Перший варіант продуманіший і правдоподібніший… Був. А тепер, коли невідомо, що шляхтич з переляку господарям нарозповідає, його шанси стрімко падали. Добре, якщо нас із Митрофаном просто на поріг не пустять… Гірше, якщо зі стін із арбалетів розстріляють. Тут ніяка шкіра не витримає. Нароблять у мені дірок.

До речі, якщо міст підйомний, то він не повинен перевищувати десяток метрів, інакше конструкція буде або занадто крихкою, або надмірно важкою. А отже, я вже маю бачити замок. Ану, козаче, примружся...

Гм, а й справді, маячить щось попереду. Об'ємне, але не громіздке. Як щільна хмара диму чи туману.

— Чорт забирай цей місяць. Хоч око виколи.

Коли так, то на що я чекаю? Про допомогу поляк уже достатньо просив. Якщо у замку не глухі, то не могли його не чути, і голос не впізнати. Судячи з прудкості, з якою він уночі по гаті мчав, отаман тут не вперше. А ось розгледіти пана — зі стін навряд чи могли. То чому б мені не стати на його місце? Точніше, сісти… Стоячи я точно схожий на отамана не буду.

А коли місток опустять, отоді й знайомитися почнемо. Тільки треба поквапитися. У тумані явно якесь ворушіння намітилося.

Наплювавши на обережність, я ще додав ходи. Невидима гать небезпечно пружила під ногами, як жива, але трималася.

— На допомогу! — отаман розбійників вихопив шаблю і відчайдушно змахнув перед собою. — Не підходь! Вб'ю!

— Впевнений? — я глузливо хмикнув і демонстративно стукнув себе в груди кулаком. Класно загуло, сам не чекав. Прямо, як у бочці. У всякому разі, поляк теж оцінив, оскільки обличчя його стало білішим від вапна.

Злості до отамана розбійників у мене вже не було. Вивітрилася доки у наздоганялки грали. Але заради справедливості, розпочату справу треба було довести до логічного кінця. Інакше навіщо це все? Міг би одразу пройти повз, не вплутуючись у чужі розбірки.

— Це тобі, пан лях, не дітлахам та бабам руки рубати. Молись, пся крев. Може душі на пару сотень років менше в пеклі стогнати доведеться.

Шляхтич чи то схропнув, чи то схлипнув, ривком заніс шаблю над головою і ступив назустріч… А потім гикнув, жбурнув у мене зброєю, як палицею, розвернувся і, з криком «Матка Боска, ратуй мені!», плигнув у трясовину. Щоправда, недалеко. Довгі поли жупана завадили або сил не вистачило, але борсався він буквально за метр від гаті. Цього разу мовчки…

— Еге, пане Крайняк?! Чого верещиш посеред ночі? Ріжуть тебе, чи що? Чи криваві примари замучили? Га-га-га… — долинуло з туману, а трохи пізніше тінь ущільнилася і сформувалася у двох людей керуючих… ні, не човном, а чимось на зразок плоту.