Розділ 41

Не було жодних місячних доріжок, що вказують герою шлях до обителі лиходія. Та й взагалі жодних підказок не було. Навіть очерети й ті росли рідко, тому проходу не перешкоджали і, відповідно, ніхто в них стежку не викошував і не протоптував. Хочеш — ліворуч іди, а не хочеш — праворуч бери. І скільки не вдивляйся вглиб трясовини, нічого не розгледіти. Ні по горизонталі, ні по вертикалі.

Злегка перекусивши, я залишив Митрофана грітися біля вогнища і обмірковувати деталі викладеного плану, все одно від підсліпуватих очей хлопця толку нуль, а сам подався до болота, робити заміри глибини.

Принагідно обламав при землі стовбур молодої берізки, що казна-як затесалася між старих дерев. Потім обхопив біля верхівки кулаком і провів уздовж стовбура, «проти шерсті». Гілки так і посипалися, немов бурульки, залишивши в моїх руках гладкий і рівний щуп.

Ні, що не кажіть, а бути велетнем добре. Якщо замість того, щоб журитися про втрачене, почати вже користуватися перевагами, отриманими разом з новим тілом. Тобто м'язами.

Тепер зрозуміло, чому саме кроманьйонці, а не гігантопітеки стали будівельниками цивілізації і світлого майбутнього, що вже частково відкрився.

Голим та малосильним, порівняно з більшою частиною ворожого світу, їм із самого початку довелося напружувати сіру речовину і ворушити звивинами, щоб забезпечити собі та потомству дах, одяг та їжу. У чому предки цілком досягли успіху, на відміну від менш спритного, хоч і сильнішого фізично, неандертальця.

А гігантопітеку взагалі не було потреби напружуватися? Реальних ворогів раз-два й усе. Кому хочеться зв'язуватися з такою махиною? Лежи собі та пісні співай… Хоч на горі, хоч під горою. Захотів їсти — спіймав оленя, витрусив із шкіри й тріскай. Замало? Збилися в купу парою особин, завалили мамонта й усе — веселіться злидні... А от коли мамонти скінчилися, прийшов каюк і велетням. Така ось історична діалектика.

— Білий осад, білий осад

У пробірці випадає...

Стара студентська пісенька не розвеселила, а викликала напад ностальгії. Тож навіть у горлі защеміло. Ні, ну на фіг, із спогадами. Жити треба там, де перебуваєш, а не мріями про минуле.

Підійшовши до краю трясовини максимально близько, щоб не провалитися (в даному випадку моя надмірна вага була недоречною), я почав захоплено тикати жердиною на всі боки, намагаючись намацати твердь. Але чи то тицяв надто енергійно, чи шуканого дна поряд не було — а успіху не досяг. Багнюка, навіть не думаючи чинити опір, поглинала жердину на всю довжину. Тільки булькало…

Десь на сотій спробі або приблизно через годину посиленого зондажу, я почав розуміти, що сказавши «а», успіх узяв тайм-аут і як води в рот набрав. Тому, якщо в мої плани не входило промацати кожен метр прибережної зони на сотню кроків в обидві сторони від передбачуваної переправи, треба терміново вигадувати інший метод пошуку. Тобто зайнятися саме тим, що дозволило нашим предкам піднятися на вершину еволюційної піраміди. У сенсі поворушити мізками. Незважаючи на тимчасову приналежність до безтурботних здорованів.

Легко сказати, важче виконати. Мудрі думки в голову не лізли. Причому не лише конструктивні, а взагалі. Окрім дурних, на кшталт: «Чого тут думати, трясти треба».

Почухавши спочатку потиличну кістку, потім пузо і, сказавши собі, що ранок за вечір розумніший, я вже зібрався повертатися до багаття, коли примхлива Фортуна знову згадала про нас із Митрофаном. І вже цілком закономірно почала саме з нього.

Нічну тишу прорізав гучний скрик, у якому я вже звично розпізнав голос свого супутника. А в відблисках вогнища, що яскраво спалахнуло, заметалися тіні.

— Та що таке? Знову?

Взагалі міг і раніше збагнути, що в спокої нас не залишать. Мабуть нейрони, через те, що череп збільшився, і справді повільніше рухаються. Якщо перерахувати на дзвінку монету, в торбинках реквізованих розбійників був цілий маєток. Порівнянний з ціною кількох сіл разом з людьми, худобою, а також усім іншим рухомим і нерухомим майном.

Отже, залишки ватаги вдруге пересилили себе і зробили чергову спробу повернути трофеї. А то й об’єдналися у цих цілях ще з кимось. Чим такому кушу пропадати, краще поділитися.

Тим більше, що знайти нас було просто. По-перше, — ми не ховаючись, чухали прямісінько до болота. По-друге, — куди ще (виходячи з бандитської логіки) можуть піти люди, які заволоділи безцінним вантажем, як не до пункту обміну? Ну, а де саме прохід до замку знаходиться, лихі люди краще нашого знали. Тож і шукати не довелося...

Одного тільки не врахували розбійники, що ми не обидва спати завалимося, а я брід мацати піду. Ось і не вийшов напад раптовим. Монашку дали по тім’ячку, а головного супротивника на місці не виявилося.

Стоп! А чи не дурень я?! Та в труні вони бачили за мною бігати! Навпаки! Саме те, що я пішов, їх підбадьорило. Ось і налетіли, як сороки, поки господаря вдома немає. Не я і не Митрофан розбійникам потрібен, а людожерські трофеї. Схопити та втекти! Ось і весь план. Розраховуючи на те, що вночі у лісі їх не зловити. А там вичекають, доки ми заберемося геть і самі «товар» на золото обміняють… Ну, ну!

Підкинувши хмизу в багаття, розбійники розраховували, що світло допоможе їм швидше знайти втрачене добро, але прорахувалися. Точніше, помилилися. Як і я, поки не звик до змін, що трапилися зі мною, вони не враховували різниці в рості і квапливо обмацували все навколо від землі і до висоти погляду. А торбинки я прилаштував, як мені було зручно. Тобто, метрів зо два з половиною від землі, не нижче. Отже, висячи буквально над головами людей, що метушилися під деревами, вони не траплялися їм на очі.