Розділ 40

Добре в лісі влітку, особливо вранці, коли і нічна прохолода ще не залишила його остаточно, і мошкара не зголодніла. Рясно вкриті росою трави і листя випромінюють легкий аромат свіжості. Дихається легко, вільно. Навіть настрій, незважаючи на всі негаразди, змінив вектор. Відчуття як після візиту до стоматолога. Біль, що докучала, і страх перед бормашиною — все це вже в минулому. І хоч у роті гірко від ліків, та й щелепа від анестезії немов не своя, почуваєшся, як заново народившись... Герой, та й годі.

Ех, зараз би не лігво людожера-душогуба шукати, а на грибне полювання вийти. Брести неквапливо, насвистуючи щось, і виглядати темні, маслянисті капелюшки серед зелені, що відливає сріблом.

Я й виглядав. Тільки не гриби, а сліди від вогнищ.

Коли казав Митрофану, що вода не зберігає слідів, думка оформилася остаточно… Якби я був розбійником, невже дозволив би своєму отаманові без нагляду піти в замок, щоб обміняти трофеї, здобуті «непосильною працею», на золото? Та ні за що! А оскільки ватага складається виключно з «чесних і довірливих» членів братства, то в ескорт до свого ватажка запишуться всі без винятку.

Тож розбійники, хоч би скільки їх було, як один, дружно попруться до замку. А на них там чекають? Дуже сумніваюся. Навіщо Людожерові так ховатися, якби він запросто впускав усередину всіх бажаючих? Отже, більшій частині банди доведеться чекати в лісі, доки уповноважені будуть вести торгові переговори.

А що роблять люди, коли їм нема чим зайнятися, а коли «купець» зволить вийти і прийняти товар — нікому невідомо? Правильно, розпалюють вогонь, готують їжу та розташовуються на відпочинок. При цьому, місце виберуть таке, щоб не втрачати отамана з поля зору.

Тобто сліди від вогнищ треба шукати на відстані прямої видимості від краю трясовини. Що я старанно і робив котру годину поспіль…

Сонце поступово перевалило через полуденну позначку і так само неквапливо рушило до заходу. Ліс потихеньку оживав, звикав до нас. Насамперед — мошкара. На щастя, шкіра моя виявилася броньована не тільки для стріл, але так само не піддавалася і жалам оводів та іншої камарильї. А Митрофан чомусь їм не смакував. Або чернець знав якусь захисну молитву.

Чому ні? Вельзевул або Бааль-Зевув, одне з імен диявола, у перекладі з івриту означає «Володар мух». Отже, християнська молитва цілком могла впливати на його підданих. Ну, або шкіру на цих ходячих святих мощах так само неможливо прокусити, як і мою.

Переляканий болотяною бульбашкою, чернець більше не намагався лізти у воду, але й не розуміючи суті моїх пошуків, тримався все-таки набагато ближче до краю трясовини. Приблизно, посередині між мною і баговинням... Ця обставина нам і допомогла, як і куряча сліпота, що повернулася до хлопця, коли почав наближатися вечір, і я вже збирався віддавати команду на привал з ночівлею.

Спершу пролунав приглушений вигук, потім шум падіння, а ще секундою пізніше — чернець зраділо вигукнув:

— Ваша милість! Погляньте, чого я тут знайшов...

Розшукуване вогнище виявилося в ямі під кореневищем схиленої набік старої сосни, що не впала на землю, а зависла на гілках сусідніх дерев. Причому, так добре замасковане, що не забруднися Митрофан після падіння у попелі, ми точно пройшли б повз.

Ну правильно. Міг би й раніше збагнути. Не маючи можливості дістатися до замовника, княжі люди все ж таки не сидять склавши руки, а часом нишпорять по окрузі, у пошуках лісових розбійників. Так що тим ніяк не можна зображати братів дванадцять місяців. Тобто розводити вогонь у відкриту, запрошуючи до багаття всякого, хто помітить у ночі відблиск полум'я. Я он вийшов на вогник, і чим для грабіжників це закінчилося?

Інше питання: чому багаття палили так близько до болота?

Відповідь прийшла, коли я присів поруч із вогнищем, щоб хоч приблизно оцінити, як давно тут розводили вогонь.

Ось же олух царя небесного! Дивився на болото з висоти свого нового зросту і не міг збагнути, що у нормальних людей радіус зору щонайменше на десяток метрів менший. Банальна геометрія…

— Молодець, — від душі похвалив чернця. — Думаю, це саме те, що нам треба. Навряд чи тут ще хтось ночував.

— Не сумнівайтеся, — Митрофан звично осяяв себе хресним знаменням. — Ніхто з чистими помислами й у здоровому глузді в такі нетрі не полізе.

— А як же ми з тобою? — спробував пожартувати я, щоб підбадьорити супутника. — Втім, тобі, щоб відповідати канонам чистоти, спершу вмитися треба.

— Те, що ви задумали, ваша милість, звичайно ж, гідно і благородно, але... — навіть не посміхнувся чернець. — Христос заповів нам смиренність. Обіцяючи кожному відплату у справах його. Тож не з чистими помислами ми тут, а з мечем.

— Дубцем…

— Що? — стрепенувся чернець, втрачаючи думку.

— Нема у нас меча, Митрофане. Тільки палиця... А що до відплати... Я тобі вже казав. Звідки нам знати Божий промисел? Може, ми зараз не самі по своїй волі тут блукаємо, а як інструмент у його длані? Адже ти не сперечатимешся з тим, що без його на те волі, у світі нічого статися не може?

Куди бідолашному хлопцеві тягатися зі студентом четвертого курсу університету, для отримання заліку здатного заговорити до запаморочення будь-якого викладача. Тож Митрофан вкотре заглибився у теологічні роздуми, навіть забувши про вмивання. А я, навпаки, зайнявся мирськими питаннями. Зокрема: шукати гать прямо зараз, чи почекати наступного дня?