Розділ 39

План у мене був простий, як і все геніальне. Прийти до болота і обійти його по периметру, уважно дивлячись під ноги. Якою б потайною не була гать, а якщо розбійники користувалися нею досить часто — не наслідити не могли. Нехай я і не в індіанському племені виріс, але дикий берег від того місця, де люди входять і виходять назад, якось відрізню. Принаймні сподіваюся…

Ну і завжди залишався план «Б». Зачаїтися і чекати, доки не прибуде чергова ватага, здавати здобич. Ось тільки, коли це станеться? Зважаючи на те, що як мінімум дві банди я трошки прорідив і трофеїв позбавив. І де саме на них чатувати?

Монашок вислухав мене, філософськи знизав плечима і відповів, що все в руках Господніх.

— Зупинити душогуба діло богоугодне. І коли на те буде воля Творця, ми вийдемо до замку навіть із зав'язаними очима.

— Якщо так міркувати, то звісно…

Хотів був пожартувати, що Митрофан, мабуть, тому й не боявся пуститись у дорогу, що мав такого поводиря. Ось тільки, куди це його завело? І чим могло закінчитися, якби я вчасно не нагодився? Але утримався. Напевно чернець відповів би, що ніхто інший, як Бог мене йому на допомогу і послав. Отже, слушність має він, а не я.

— Що?.. — замислившись, я пропустив повз вуха запитання Митрофана.

— Ви, ваша милість, недавно розповідали, що не звикли ще до свого росту.

Я обмежився кивком, подумки докоряючи за довгий язик. Здавалося б, ляпнув і ляпнув. А ні, тепер будь ласкавий пояснити.

— Чи дозволено мені поцікавитись…

— Дозволено, дозволено… — пробурчав я. — І взагалі, давай умовимося на майбутнє, що ти зватимеш мене на ім'я і без титулів. Добре?

— Як скажете, ваша… — побіжний чернець посміхнувся, зам'явся трохи і по складах промовивши моє ім'я. — Сте-пан… На грецьке Стефанос схоже.

Теж мені розумник. Втім, нічого дивного. На відміну від католицтва, що нібито має римське начало, православ'я зводиться до грецького коріння.

— Звикай, Митрофане. І що швидше, то краще. Як дорогу в лігво людожера знайдемо, може статися, ще не так лицедіяти доведеться. Ну, то що ти спитати хотів? Як давно і чому я велетнем став?

— Так…

— Зачарувала мене зла відьма… — брякнув я перше, що зміг вигадати. — І трьох тижнів ще не минуло.

— Христос вчить нас, що жодного чаклунства немає. А все непотребство — суть підступи дияволові.

— Нехай так, — не став я встрявати в богословську суперечку. — Може, справді диявол підсуєтився. Тільки мені що в чоло, що по чолі. Жодної крапельки не легше.

— Е, ні, — не погодився чернець.

Підійшов ближче і, закидаючи голову, дуже серйозно заглянув у вічі. Навіть руку багатозначно підняв, як священик на проповіді. Та й заговорив так старанно, як повторюють із чужих слів. Не все розуміючи, тому намагаючись зберегти початкову інтонацію та текст.

— Різниця величезна!.. Оскільки християнське вчення суть чаклунства заперечує, то й молитва від нього захистити не може. Натомість від підступів нечистої сили — в самий раз. Тільки щиро захисту у Господа просити треба. Ти б… Степане, розповів мені, як усе сталося. Може, зрозумію? Не дивись, що я молодий літами. Проте при монастирі весь час. Багато побачив, а ще більше чув. А народ він різне каже.

«У сенсі заперечує? А як же тоді «полювання на відьом» та інші розваги інквізиції, яка ледь не безповоротно винищила генофонд жіночої краси в Європі? Щось не в'яжеться. Чи це у католиків так заведено, а у православних інакше? Цікаво, але не на часі. Відкладемо підвищення рівня богослов’я до привалу».

— Вірю, вірю… — хотів поплескати парубка по плечу, але вчасно втримався. Блін, це ж тепер кожен рух зважувати доведеться, щоб ненароком не зламати чогось зайвого. Ключицю, наприклад. — І неодмінно все докладно розповім. Тільки давай не тут і не зараз.

Я обвів поглядом болотяні драговини і пустельну дорогу, на узбіччі якої ми стояли. Порослі рідкісними деревами, чахлими чагарниками, осокою та резедою. Але більшість займали відкриті ділянки, зеленої від ряски води. Над болотом роїлася мошкара і тягнуло холодною вогкістю, як від цвинтарного склепу.

«От уява розігралася, — обсмикнув себе. — Треба ж таке вигадати. Склепом, та ще й неодмінно цвинтарним. А чим ще болото пахне, як не вогкістю та холодом? Не розпеченим же камінням та піском, як африканська пустеля…»

Я уявив, як ми з Митрофаном повинні виглядати збоку. Невисокий хлопчина, що ледве дістає маківкою мені до ліктя. Худенький, наче ожилі мощі святого. Одягнений у рубище, яке багато років тому було чернечою рясою. І поряд з ним здоровило. Ростом не менше трьох метрів. Відповідної ширини плеч та решти організму. В одній руці трипудова палиця, довжиною якраз на зріст монашка, іншою — утримує закинуті за спину чотири мішки. Які, на моїй неосяжній спині і на мішки не схожі. Так — торби дорожні.

Загалом ще та картина. Побачити і...

Саме на контрасті я і вирішив грати. З цією метою навіть прихопив дещо з найпристойніших розбійницьких речей. Адже зустрічають по одязі. Але поки що вирішив тримати ідею при собі. Враховуючи загальну кволість Митрофана та його ж надзвичайну недовірливість.

— Сонце не чекатиме. Скільки встигнемо за день оглянути стільки нашого. А розмовляти й уночі можна. До речі, не хочеш підкріпитися?