Розділ 38

Таки не Європа, не дорога, а лише напрямок. Взяти, наприклад, римлян. Як проклали ще у часи рабовласницькі свої «віа», так донині тою бруківкою їздять. І говорячи про «день нинішній», я маю на увазі не одну тисячу двісті якийсь рік від Різдва Христового, що зараз на подвір'ї, а своє рідне — третє тисячоліття.

Загалом молодці латиняни. Звірячий образ рабовласницького ладу канув у Лету, навіть Колізей розвалився, а мостові та акведуки в Італії функціонують і лиха не знають. Як то кажуть, на віка зроблено.

А в нас — хоч битим шляхом назви, хоч гостинцем — все одно ґрунтовка. Причому лик транспортної артерії так побитий оспинами вибоїн і колдобин, що рівних ділянок раз-два й усе. У більшості ям вода навіть улітку не висихає. Наче підземні ключі в них вихід на поверхню знайшли.

Чи справді землевласники шкодять? А що… На такому шляху «з варягів у греки» чи назад, не тільки товар розгубиш. Можна й транспортному засобу розвалитися. І вже тоді радій та веселись чесний народ, бо що з воза впало те пропало. У тому сенсі що законного господаря змінило.

Втім, мені що з того? Майна — кіт начхав, та й замку поруч із дорогою теж не маю. Був та сплив. Залишився за синіми горами та зеленими лісами… І це я вже не сміюся, а заявляю всерйоз. Зрікаюся, значить, старого світу і струшую його порох з ботфорт.

Після того, як мій монастирський знайомець прийшов до тями, з'ясувалося, що вторинний полон обійшовся для нього без незворотних наслідків. Гуля і постійний дзвін у вухах не рахується ... Хоча, звичайно, для людини, що більше покладається на слух ніж на зір, деталь дуже неприємна. Тішило лише, що наслідки нокауту, як правило, нетривалі. Організм молодий, відновиться.

Отож, коли Митрофан перестав трясти головою і почав розрізняти слова, я насамперед навів довідки адміністративно-географічного плану. Щоб хоч якось зорієнтуватись на місцевості.

Інформація, зібрана і зіставлена з наявною, не просто здивувала, а прямо скажемо, приголомшила. Хоча, здавалося б, настав час звикати до думки, що тут — не там. І якщо допустимі одні незрозумілі наукою факти, на кшталт мого переміщення і видозміни, або ті ж телепорти, які в народі називають Райдужними Переходами, — то чому не можуть відбуватися й інші дива?

Загалом, якщо Митрофан не вигадує, — а я не бачу в цьому жодної для нього потреби і користі, а значить, і сенсу, — то вийшовши з замку і подавшись куди очі дивляться, то пак, на північний схід, я за дві години неквапливого маршу опинився, приблизно, за півтораста верст на північному заході від резиденції фон Шварцрегена.

Знизу і зліва від мене тепер розташовувалися володіння Тевтонського ордена лицарів-хрестоносців і ще якихось храмовників, які до них приєдналися. Мечоносців, здається, якщо пам'ять не зраджує.

Праворуч, тобто на схід — землі Великого князівства литовського та міста русичів. А під ногами — та сама Жмудь, куди православне духовенство та Київські князі таємно відправили священну реліквію. До русинів не так щоб рукою подати, але все ж набагато ближче, ніж із Західної Гаті або від замку Чорного Дощу.

Цікавий збіг. Чи все ж таки випадковість? Оскільки я без найменшого поняття про події, що зараз відбуваються у світі, то будь-яка згадка про те, що мені знайоме, здається важливою і доленосною. А я сам дуже потрібним і значущим. Типу горезвісної затички, пардон, чопу. Без якого жодна бочка обійтися не може.

— Не вийшли ще до болота? — обізвався чернець. У сірому ранковому світлі він майже нічого не бачив і брів, як бичок на прив'язі, тримаючись за мотузку, прив'язану до мого пояса. При цьому намагаючись не торкатися мішків з розбійницькими трофеями. — Гниллю пахне… І вогкістю.

Свіже лісове повітря і справді трохи змінилося. Не так щоб занадто, але виразно віддавало грибами і менш приємною для нюху пліснявою. Але щільно затовчена ґрунтова дорога, як і раніше, вилася крізь хащі і ніякого просвіту попереду не намічалося. Зате сонце нарешті піднялося вище за дерева. І тільки-но ґрунтовка, здійснивши черговий маневр, лягла строго на захід, я всією спиною відчув приємне тепло, що виганяло з тіла нічну стиглість.

До речі, в тому, що ми не стали засиджуватися і рушили в дорогу, не чекаючи світанку, заслуга послушника. Я так із задоволенням кілька годин придавив би, не відходячи від багаття. В силу загальної втоми організму, що до всього ще й збільшився. Але дивлячись на хлопця, що неспокійно крутив головою, мимоволі і сам піддався його нервозності. Спершу почав прислухатися до кожного шереху, а там і здригнувся від нічного птаха, що махнув крилами над нашими головами.

А коли прямо над нами ухнув якийсь пугач, стало остаточно ясно, з ночівлі нічого путнього не вийде. Так що зібралися швидко і попрямували в напрямку, який, теоретично мав би привести нас до замку Людожера.

Здавалося б, чого смикатися за такої товстошкірості? А ні, якийсь черв'ячок сумніву все ж таки ворушився у душі, не даючи насолодитися нічним моціоном.

Щоб заспокоїтися, відламав від акації гілку і деякий час безуспішно тицяв себе шпильками в різні ділянки тіла. Ефект нульовий. На шкірі навіть подряпин не лишалося. Власне, чогось такого й варто було чекати. Відповідно до права природи та законів фізики. У слонів або бегемотів шкіра теж не тому товста, що їм так більше подобається, а щоб не луснула, утримуючи разом центнери м'яса та кісток.

Ось і я, добравши у вазі та рості, перетворився на «броненосця». До носорога і тим більше черепахи ще далеко, але й усілякими різними ножичками чи стрілами тицяти в мене справа марна. Ахіллес відпочиває…