Розділ 37

Я збирався дати полоненому душогубу час побути в невідомості про власну долю до ранку, адже ніщо так не лякає, як уява. Особливо, коли нічого хорошого від майбутнього не чекаєш, окрім заслуженої відплати. А вже потім розпочати допит та вербування. Але не вийшло…

— Брешеш… — озвався Митрофан тихо, зате з твердою впевненістю в голосі. — Не могли княжі люди таке вчинити. Навіщо їм свого ж пана добро рушити? Не лицарське командорство. Чи ти не з цих країв? Прийшлий?

Розбійник спідлоба недобро зиркнув на чернця, але нічого не відповів, зажурився тільки. Або задумався, як далі викручуватися. Адже одна справа благородному байки плести, який навіть назв усіх сіл в окрузі не знає, а інша — перед місцевим жителем відповідь тримати. Перед ним не назвешся якимсь Калеником з Підбочка. Тому що, цілком можливо, що цей Каленик його кум, сват або брат троюрідний.

— Чого мовчиш? — не відступався настирний послушник. — Ану, кажи: звідки родом будеш? Що то за село? Чиє? До монастиря з усієї округи чутки збігаються. І вже про таке лиходійство, та ще напередодні Різдва вчинене, святі брати напевно довідалися б. А я щось такого не пригадую. Пси-лицарі — ті так, минулого літа спалили пару сіл на Пограниччі. І цієї зими, було діло... теж хотіли Соснівку з димом пустити, але не встигли. Князь заздалегідь дізнався про напад, і дружинники зустріли кнехтів ще на підході. Казали, всіх німців порубали. Жоден не втік.

Оскільки тать явно не поспішав розв'язувати язик, довелося легенько штовхнути його під ребра.

— Говорити не стану, хоч паліть… Не можу. Язик не повертається таку муку згадувати, — пробурчав він, застогнавши крізь зуби. — А ось якщо святий брат готовий прийняти мою сповідь… Все одно не відпустите живим. Так хоч душу облегшу.

— Я лише послушник при монастирі, — замахав на нього руками Митрофан. — Навіть постригу не приймав, не те що архієрейського благословення. А вже про таїнство сповіді і говорити нема чого. Не посвячений…

— Нічого, — не здавався розбійник. Мабуть дуже багато гріхів за ним значилося. Боявся все з собою на Страшний суд нести. — Лісовому вовку і лісовик піп. Уваж грішника… — і бачачи, що чернець, як і раніше, вагається, погрозливо додав. — Інакше я тебе самого прокляну перед смертю, і в Пеклі теж всім чортам твоє ім'я твердити стану. Щоб не забули вила приготувати та сковороду розжарити, коли черга прийде.

Прикольний розвод на «слабо». Мені б таке і на думку не спало, а на простодушного монашка подіяло. Зблід навіть…

— Ну, гаразд… Я тебе вислухаю. Казали святі отці, коли потреба нагла, і мирянин може сповідь прийняти і приєднати свою молитву до покаянної. А буде від цього толк чи ні — не обезсудь.

— Моя турбота, — зітхнув розбійник. — А все полегшення. Почнемо?.. — і глянув на мене.

«Здрастуйте, приїхали… А я тут з якого боку? Я на сповідь не підписувався. Ні власні гріхи на інших перекладати, ні під чужі свою спину підставляти не маю наміру»

— Прощення просимо, ваша милість, — пояснив ситуацію Митрофан. — Нехай сповідь і не справжня, геть зовсім посміховисько з очищення душі робити не слід. Так що або ви куди-небудь, набік відійдіть, або нам відійти дозвольте...

— Навіщо ж, святий брате, турбувати їхню милість? — швидко перебив чернця душогуб. — Самі відійдемо. Не приросли ж до землі… — і доволі швидко, як для зв'язаного підвівся.

Іти, щоправда, не зміг. Та й хто зміг би? Стрибнув раз, другий і зупинився, невпевнено дивлячись на свого сповідника.

— Мені б тільки пута трохи послабити… Я не заєць, а ліс не поле — далеко не поскачеш…

Митрофан глянув на мене.

— Звичайно… — кивнув я, і тесаком, що дістався у спадок від першої трійці, одним ударом перерубав мотузку на ногах розбійника. — Богоугодна справа… Навіщо перешкоджати? А я посплю, поки що. Впевнений, сповідь буде довгою. Якщо засну надто міцно, до ранку не будіть. Втомився трохи. Після поговоримо…

Потім удавано позіхнув і став укладатися неподалік вогнища, під розлогим кущем чи то молодих пагонів граба, чи ліщини. Це я до того, що не колючим.

Щойно розмова зайшла про необхідність усамітнення для дачі покаяння, рішення відразу зійшлося з відповіддю в задачнику. Нехай пробачать мені люди щиро віруючі та знаючі, що Христос пробачив навіть Дисмаса* (*Дисмас, — Добрий розбійник. Традиційно вважається, що Добрий розбійник був першою врятованою людиною з усіх, хто увірував у Христа і був третім мешканцем Раю з людей (після Еноха та Іллі, узятих на небо живими) та Іуди), — у моєму, скептично налаштованому розумі, лісовий тать ніяк не в’язався з грішником, що розкаявся, а ось з брехуном і хитруном, який заради порятунку власної шкіри здатний осквернити, зрадити навіть найсвятіше — як під копірку.

Тому, зобразивши роль недалекого пентюха і милостиво дозволивши парочці відійти, я негайно прийняв контрзаходи. Бо, як сказано: на Бога надійся, а сам не дрімай.

Зачекав коли вони сховаються з очей, якомога обережніше — розсовуючи руками кущі й нижні гілки, перевіряючи чи немає під ногами сухого хмизу — заклав довгу дугу, поки не вийшов трохи попереду того місця, де мала проходити сповідь.

Загалом, не довго провозився, а мало не спізнився. «Грішник, що кається», на той час встиг уже не тільки якось умовити «сповідника» розв'язати руки, але так само дати йому по голові і зв'язати своїми ж путами. А тепер, закинувши на плече бранця, квапливо йшов геть від стоянки. Іноді озираючись. Боявся погоні.