Розділ 36

Захопившись розмовою з Митрофаном, я надто розслабився і не відразу зрозумів, що всі ці загрозливі крики були лише відволікаючим маневром, а головна небезпека підкрадалася зі спини. Бац! Дубина впала на мою голову, перевіряючи череп на міцність. Пролунав неприємний хрускіт... і розбійник здивовано глянув на уламок ударного інструменту, що залишився в його руці.

Ну а я, хоча теж дуже здивувався такому казусу, не витрачаючи дорогоцінний час на з'ясування причин і обмацування потилиці, скочив на ноги і відразу заліпив нападнику хук правою. Але через квапливість удар вийшов змазаний. Знаючи, як неохоче б'ються розбійники і швидко втікають, якщо не бачать явної переваги, і бажаючи цього разу отримати хоч одного для бесіди, наступний удар я завдав у печінку. А влучив у вухо, бо тать у цю мить навіщось нагнувся. Втім, вийшло не гірше.

Розбійник беркицьнув на землю, навіть не пікнувши.

«Що ж вони тут усі такі слабосильні?..» — майнула перша думка. Але її відразу відсторонила друга, більш оптимістична: «Трясця! Це ж я знову велетнем став! Ну, тепер тримайтеся!»

За ті дні, що довелося прожити в нормальному тілі завдяки личині Мари, якось забулося, що в цей світ я прийшов триметровим велетнем. Як і попередження мудрої, що дія чар закінчиться в ту мить, коли я занадто розсерджуся.

А я зараз був дуже злий. По-справжньому.

Підтвердженням правильності здогаду стала розбійницька стріла, що боляче вдарила в плече, і безсило впала під ноги, немов у мене під сорочкою був бронежилет. Тільки шкіру подряпала...

«Та щоб вам пусто було!»

Підхопивши вірну палицю, я ступив через багаття назустріч тріумфуючому натовпу розбійників (які ще не усвідомили, що «Акелла промахнувся»), із задоволенням дивлячись, як їх нахабні морди бліднуть і зеленіють прямо на очах.

— Побережися!

Дивний бойовий клич вийшов. Втім, не суть. Важливим є тон і наступні дії.

Виціливши найближчих до себе душогубів, я зробив круговий мах палицею, вкладаючи в нього всю лють, що накопичилася. Від образи на дівчину, від людоїдських трофеїв. І від підло завданого удару. Загалом, добре махнув. Навіть занадто. Трьох скосив начисто, а потім палиця вирвалася у мене з рук і пурхнула геть…

Далеко не відлетіла. Відбилася від стовбура крайнього дерева і на зворотній траєкторії дуже важко приклала по хребту ще одному розбійнику. Як самонавідний бумеранг.

Бачачи таке «здрастуйте», уцілілі працівники ножа і сокири, залишивши інструмент, звично кинулися навтьоки.

Напад і бій були настільки стрімкі, що Митрофан за цей час навіть не поворухнувся. Втім, може, чернець навмисне так вчинив, щоб під ногами не плутатися і не заважати?

Розбійник, якому дісталося палицею у спину, лежав ниць і хрипко стогнав. Але, коли я спробував перевернути його на спину, мужик заволав таким дурним голосом, що я залишив його у спокої. Схоже, сила удару, навіть на вильоті, була настільки великою, що перебила бідоласі хребет. Загалом не жилець. У третьому тисячолітті, з просунутою медициною, і те на нього чекало рослинне життя. У найкращому разі, інвалідне крісло. Так це там, у майбутньому. А тут… Хоч і не заслуговує на милосердя, — за те що вони роблять з селянами, варто було б залишити подихати довго і в муках, на радість хижакам, але ж я не вони. Зроблю милість…

  З огляду на збільшену силу я взяв пораненого за голову і крутнув, як у кіно показували. Хруснуло. Розбійник смикнув кінцівками, засукав ногами і смиренно притих.

— Прийми Господи душі покійних рабів твоїх… — голосно промовив Митрофан, що вже отямився.

— Амінь… — погодився я.

Є Бог чи ні, питання спірне і до цього дня остаточно не прояснене. Але краще було б, якби був. І, відповідно, відплачував. Невідворотно та наочно. Дуже сприяло б…. У плані виховання з чергової мавпи хоч якоїсь подоби людини.

«Останній герой», який перевіряв мою голову на міць, як і раніше, перебував у нокауті. Але дихав. Це тішило.… Оскільки, провівши побіжний огляд галявини, я виявив ще дві наполовину заповнені торбинки тими ж жахливими трофеями. І моє бажання побачити Людожера зросло в геометричній прогресії.

Підкинувши пару гіляк в багаття, я зв'язав по руках і ногах єдиного бранця і присів поруч з монашком, що натхненно молився.

— Годі, тобі, Митрофане… Не перестарайся. Порожні були люди. Дуже лихі. Пекло їх появі зрадіє.

— Господь милосердний.

— Не сперечаюся… Темна вода во облецах... Тільки й ти його право судити не відбирай. Захоче — помилує. А ні — не нашого розуму справа.

— Я?! У Господа? — здивувався чернець так що навіть перехреститися забув.

— А ні? Хіба своїми молитвами ти не підказуєш Творцеві, як він має вчинити? На твою думку.

Подивитися на молебень під таким кутом Митрофану явно не спадало на гадку. І доки він знову не впав у прострацію, я уточнив:

— Ти й справді не знаєш, як потайну гать знайти?

Занурений в осмислення, підкинутої мною ідеї, чернець тільки головою мотнув.

— Шкода… А то відпустили б розбійника з миром.... До речі, а тебе зовсім мій зріст не бентежить?