Розділ 35

Масно поблискуючи прозоро-восковою жовтизною, на розстелену біля вогнища ряднину, з торбинки густим потоком ринули відрубані кисті рук. Багато… Дуже багато. Щонайменше півсотні. Деякі з них, ковзнувши по собі подібних, як невеликі рибини, закотилися прямо у вогонь, — і в ніс шибнуло мерзотним, нудотним смородом згораючої плоті.

Мене не знудило і дозволило зберегти свідомість лише завдяки відеоіграми та божевільним вигадкам голлівудських блокбастерів — там ще й не таке побачиш. Але й то ледь утримався. Особливо, коли зауважив розміри всіх цих долонь.

Зберегти свідомість допомогла не байдужість, а спостережливість. На кількох пальцях я встиг помітити обручки. Олов'яні обручки. Що ніяк з дитячим віком не поєднується.

По суті, не дуже велика різниця, але все ж таки вбивство дорослих мимоволі сприймається не так болісно, як смерть невинних дітей.

Взяти хоча б того ж царя Ірода, згідно з Біблією, що звелів убити кілька сотень новонароджених. І все. Затаврували ганьбою і записали в найжорстокіші бузувіри, та так, що навіть ім'я його стало загальним. А Тамерланом, чи Чингісханом, які знищили цілі країни і народи, досі багато хто захоплюється, як найвидатнішими полководцями та політичними діячами. Забувши про міста, вирізані до останнього жителя, і кургани, зведені з черепів полонених. У тому числі і підлітків, що переросли візову вісь. Та й поближче за часом кривавих сатрапів не бракувало. Гітлер, Сталін, Пол Пот…

У мене тут не курган і не з черепів, але видовище теж малоприємне. Особливо, якщо розглядати «трофеї» самотньо. Так що я, як тільки усунув причину сморід, повигрібавши останки з багаття і притрусивши їх землею, відразу ж почав приводити до тями Митрофана. Хоч якась компанія.

Монашок очуняв швидко, але ледве його погляд натрапив на розбійницькі трофеї, чернець спробував відключитися повторно. Такий результат мене не влаштовував, тож довелося підтримати його міцність духу дзвінким ляпасом. Ще й прикрикнув:

— Годі. Ти ж не дівчисько.

Митрофан кивнув головою. Погоджувався виходить, що не дівчина, але від багаття відвернувся і суєтно захрестився.

— Господи, велике твоє милосердя до грішників… Пробач нерозумних, бо не знають, що творять…

— Ці якраз знають…

Жаліючи хлопця, я зібрав кисті назад у мішок і зав'язав горловину. При цьому звернувши увагу, що серед них немає жодної лівої долоні. Випадковість чи закономірність?

— Митрію, ти не знаєш, випадково, чому розбійники жертвам тільки праві руки рубають?

— Дияволові підступи, — знову осяяв той себе хресним прапором. — Щоб душі вбитих, не могли перехреститися на небесах. Отже, вирушали до пекла.

— Дурість сказав, — знизав плечима я. — Як можна скалічити безтілесний дух? А іншої причини, розумнішої немає?

Монашок трохи помовчав, уперто суплячись. Мабуть, йому релігійний привід для лиходійства подобався більше, але його світлість, тобто я, чекав відповіді, так що довелося сказати правду.

— Людожер так наказав. Він платить за кожну вбиту особу золоту монету. А рахунок веде за принесеними до замку руками. І щоб не платити двічі, велів відсікати у трупів лише праві руки.

Логічно. Навіть якщо й не вб'ють когось лихі люди, без правої руки все одно це вже не воїн, і не працівник. Звірство? Наче... Але, пригадується, з книжок звичайно, в найпередовішій і найдемократичнішій Америці уряд теж оплачував свого часу портретами президентів скальпи, зняті з індіанців. І не лише індіанців... Мисливці за головами й досі мало не національні герої, зразки доблесті та мужності. І взагалі, ціль виправдовує кошти. Якщо вдається її досягти. Тому що переможців судити нема кому.

Ну, а маєш іншу думку — на барикади. Бий супостата. І самому загребущі лапи відрубай, аж по лікоть, щоб міцніше запам'ятав і надалі не бешкетував. Тільки, для початку, добре б зрозуміти «на яку псячу матір» воно йому треба? Та й мені теж…

— Що за людожер, такий? І з чого на місцевих жителів розсердився? Якщо він і справді людьми харчується, то йому, навпаки, плекати всіх та пестити треба, як добрий пастух стадо чи отару. А він — бач, що затіяв. Усіх викорінити. Або залякати так, щоб самі забралися кудись подалі. Не зрозуміло.

— Мені його задуми не відомі, ваша милість, — зізнався чернець.

І це узгоджується зі здоровим глуздом. Звідки монастирському послушнику знати такі нюанси. Було б інакше, якраз пасувало би починати озиратися в пошуках засідки. Як розповідав дядько Ігор, саме такі хлопці, з палаючими вірою очима, і заводили штурмові загони на ворожі мінні поля.

— А де його замок знаєш?

Хлопець кивнув головою.

— Так, ваша милість. Тільки до замку дороги немає, а болото й шукати не треба. Прямо по дорозі, — Митрофан махнув рукою, вказуючи напрямок, — милі за дві само покажеться… Повз не пройти.

Я щось прослухав чи не все зрозумів?

— До чого тут болото? Я тебе про замок Людожера питаю.

— Так я й відповідаю… — хлопець винувато закліпав. — Посеред болота його замок, на острівці. Але з дороги не видно. Кажуть, десь у баговинні гать таємна є. Вона на інший острівець веде. А ось із нього замок уже можна побачити. Та користі мало. Потрапити туди, без відома господаря не можна. Оскільки замок та острівець з'єднані мостом. Та не простим. А таким, що коли чужий хтось на нього ступить, міст у трясовину занурюється.