Розділ 34

Трясця, незручно вийшло. Хоча, дивлячись неупереджено, мені не додасться і не вбуде, а хлопець лише доступним способом висловив подяку за порятунок. Пам'ятається, я теж був дуже радий і щасливий, коли уник запікання на вогнищі. Щоправда, руку ні Носачу, ні Лису не цілував. І щоб зам'яти незручність моменту, я запитав перше, що спало на думку, перш ніж зрозумів, що знову зморозив явну дурість:

— Сам як взагалі? Цілий? А то ти волав так, наче тебе вже четвертували.

Відповідь чернця приголомшила мене ще більше.

— Так, ваша світлосте. Адже я страшний боягуз і зовсім не переношу болю. Отець ігумен завжди примовляв, що карати Митроху немає користі. Оскільки ще до першого удару я кричу так, що у настоятеля різки з рук випадають, а після — стаю непритомним. А навіщо сікти бездушне тіло? Тож мене більше молитовним покаянням піддавали і посту.

Цікаве міркування та пояснення майже дистрофічної чахлості хлопця. Звідки взятися плоті, якщо регулярно голодувати? Але мене більше зацікавило інше питання.

— Світлість? Чого це ти мене так називаєш?

— Вибачте… — негайно повинився той. — Я з дитинства слабий очима. А вночі так і зовсім сліпий стаю. Не розгледів…

Тепер стало зрозуміло, чому чернець так дивно тримає голову. Він і справді прислухався, орієнтуючись на звук.

— Це в тебе куряча сліпота.

— Куряча? Чому куряча? — стурбувався той.

— Хвороба очей така. Саме від голоду та загальної слабкості організму виникає. Або від старості… Лікується гарним харчуванням. Загалом нічого страшного.

— Угу… Особливо, якщо в темряві чолом об щось прикластися або в яму впасти.

Хлопець, схоже, не був згоден з таким зневажливим ставленням до його недугу. А оскільки я не був упевнений у діагнозі, то з медичного лікнепу перейшов до питання, що мене цікавило набагато більше.

— Ну, як би там не було, але не варто називати мене незаслуженими титулами. В інших країнах за це можна головою поплатитися.

Монашок слухав із найсерйознішим виразом обличчя і кивнув.

— Перепрошую, ваша милість. Що зі сліпця взяти…

Потім помовчав і, зрозумівши, що я не маю наміру продовжувати цю тему, майже пошепки сказав:

— Одну пораду, дозволите?

— Чому ні? — я підтяг до себе другу торбинку. Теж не дуже велику, але набиту туго під зав'язку. — Ти ж грошей за неї не просиш. Викладай…

— Якщо хочете довше зберегти своє походження в таємниці, одягніть рукавички. Їх можна пояснити опіками чи іншими непривабливим каліцтвом.

— Про що ти говориш? — я й справді нічого не зрозумів.

Митрофан, ще більше стишив голос:

— Ви вже не сердіться, ваша милість, але шкіра у вас на руках гладка, як у архієрея. Тільки благовоннями не пахне. Значить, у господарстві для кожної справи слуга є…

І як сказав він це, з моїх очей ніби полуда упала. Немов останній пазл, що бракує, став на своє місце, надавши мозаїці осмислену завершеність картини. То ж я все ламав голову: чому і купець Круглій, і найдосвідченіший капітан найманців Франц, на прізвисько Рудий Лис, та й взагалі всі навколо, так до мене налаштовані? Чому кожне слово сприймають як одкровення? Ні, я не хочу сказати, що молов нісенітницю — навпаки, старався, як міг. Але ж у житті ніколи так гладко не буває. Обов'язково знайдеться той, хто оскаржуватиме навіть наймудріші накази. А мої поради та розпорядження виконувались беззаперечно, без найменших обговорень та міркувань.

Але тепер все зрозуміло. Зіркі очі моїх нових друзів напевно помітили таку незначну деталь, з погляду людини цивілізованої, як доглянуті (себто не шахтарські і не селянські) руки. І вона сказала їм більше, ніж «імператорське» татуювання під пахвою. Бо бути «білоручкою» не соромно — а дорого. Дуже дорого! Про дрібномаєтних шляхтичів та інших шевальє навіть згадувати не варто. Не всякому світлому графу-князю по кишені. Він і «світлий», до речі, тому що рученьки білі.

Відповідно, я одразу був для них не диким варваром із далеких снігових Карпат, а «сіятельством»! Або — світлістю… А що не хотів у цьому признаватись, так у сильних світу цього свої чудасії. Чому не підіграти шляхтичу? Може зарахується? За наступної роздачі милостей... Коли дуркувати перестане.

Чорт, чорт і ще раз чорт! Так обламатися... А я ж повірив! Повівся, як останній лох! Друзями рахував. А вони мене… І Чічка теж хороша. У те, що чоловік міг би не звернути увагу на руки, я зміг би повірити. Але що цей нюанс пропустила жінка… Вибачайте, дурнів немає. Щойно закінчилися. Ні, правильно я зробив, що пішов від них... Нехай без мене господарюють. Трясця...

— Сам, як тут опинився? — спитав монашка, щоб змінити тему, одночасно продовжуючи боротися з вузлом на горловині торбинки. — Подаяння збираєш чи з іншої потреби?

— Втік я з монастиря, — опустив голову той.

«А ось і товариш по нещастю знайшовся. Не одного мене, значить, доля світом жене, як перекотиполе»

— Набридло поститися?.. Нічого, братику. Зараз підхарчуємося за рахунок розбійничків. На рік уперед від'їсися.

— Що голод?! — підвівся той. Начебто навіть образився. — Я звичний. З дитинства вдосталь не їдав. Набридло... Роки йдуть, а користі від мене жодної. Ні собі, ні людям. Ось я і вирішив добре діло зробити. На славу нашого Господа. Як апостоли чи великомученики.