Розділ 33

Спершу вловив запах диму, тільки потім почув голоси.

— Чуєш, Пугаче, а чернець випадково не того? Не переставився? — той, хто говорив, так відчайдушно шепелявив, що я скоріше здогадався, ніж розібрав зміст фрази.

— Ні… Дихає. Зімлів від страху.

— А може, не брехав? І справді голий та босий?

— Не мели дурниць, Козуб… — обізвався третій, хрипким басом. — Щоб у ченця хоч кілька монет не знайшлося. Ніколи в житті не повірю.

— Чого ж він у такому лахмітті? — не здавався шепелявий. — Латка на латі. Тільки й того, що сором прикритий.

— Жадібний… Нічого, як п'яти підсмажимо, одразу зговірливішим стане. Розповість, де гроші ховає.

Далі можна було слухати. На жаль, розбій на дорогах нині звичайна справа, оскільки часи, коли незаймана дівчина з мішком золота могла пішки пройти всю країну, не побоюючись ні за свою честь, ні за гроші, якщо мені не зраджує пам'ять, канули в минуле разом з Чингісханом, років десь двісті тому. А то й усі триста. І якби розбійник не згадав про підсмажені п'яти, цілком можливо, я не став би втручатися. Але у світлі недавніх подій, до тортур вогнем я ставлюся з величезним упередженням.

Чорт… Лють, може, й гарна в штикових атаках, але загалом тільки заважає. Зовсім трохи відволікся і вже втратив пильність. І п'ятьох кроків не зробив. Тільки обігнув пару дерев, та трохи розсунув руками чагарник, щоб візуально оцінити обстановку. Під ноги при цьому природно не подивився, і суха гілка хруснула з такою зловтіхою, наче тільки мене й чекала.

Троє розбійників скочили на ноги, мов підкинуті. Один, міцніший за статурою, вхопився за сукувату палицю. Та ну... з моєю музейною і поруч не валялася. Двоє інших виставили тесаки.

— Хто тут?! — насторожено запитав той, що більший. Судячи з хрипкого голосу, саме він згадував про тортури вогнем.

Я мовчки вичікував, чи не покажеться ще хтось. Раптом розбійників у зграї більше, ніж біля багаття? З урахуванням загальної підготовки та набутого вже тут бойового досвіду, з трьома противниками я напевно впораюся, а ось опинитися одному проти десятка чи дюжини немає бажання.

Розбійники теж завмерли, дивлячись приблизно в мій бік.

— Звір… — згодом вимовив шепелявий. Непоказний чоловік. Один із пари озброєної ножами. Свою переконаність він підтвердив тим, що сунув ніж за пояс і знову присів поруч із людиною, що лежала на землі.

— Що ти мелеш, Козуб? Де ти бачив, щоб звір до вогню підходив? — не погодився з ним здоровань.

— Буває… — затупився за приятеля другий. — Я чув, що ведмідь, коли в нього зуби болять, взагалі не розбирає куди пре. Хоч у вогонь, хоч у воду. І рве всіх, кого по дорозі зустріне. Зуби, само собою, від цього в нього болять ще більше, і звір взагалі сатаніє.

— Тьху на тебе, — сплюнув здоровань. — Заспокоїв… Не накаркай…

Що ж, дякую за ідею. Не довго роздумуючи, я поправив ведмежу шкуру, заревів дурним голосом і, горблячись так, щоб розбійники перш за все побачили морду звіра, сунувся до багаття. Дубину, щоправда, тримаючи напоготові. Вийде — добре. Ні, раптовість все одно на моєму боці буде.

Спрацювало...

Трійця, що промишляла грабунком, з такою спритністю дременула геть з галявини, що тільки кущі затріщали. Залишивши мені в спадок багаття, що догоряє, і тіло в чернечій рясі, що нерухомо завмерло поряд з вогнищем.

Одяг на слузі божому і справді давно забув про кращі дні. Справжнє рубище, на якому латок набагато більше ніж початкової тканини. Та й сам він, м'яко кажучи, був втричі менший за оспіваний образотворчим мистецтвом червонощокого товстуна-черевоугодника. Щуплий, невисокий.

Світла від багаття не вистачало, щоб розгледіти жертву розбійників краще, але я міг би посперечатися, що це скоріше підліток, ніж дорослий хлопець.

Нахилився і легенько потряс монашка за плече. Тепер уже навпомацки переконуючись наскільки він худий. Як то кажуть, шкіра та кістки.

— Гей, жертва експропріації, живий?

Той несподівано швидко підхопився, що вказувало на цілісність і неушкодженість організму. Став навколішки і закрутив головою. При цьому, тримаючи її напружено і трохи схиливши набік, ніби ще й прислухався, не довіряючи власним очам.

— Не бійся, хлопче. Крім нас з тобою, тут більше нікого нема.

— Врятуй вас Господь…

Голос у хлопця виявився цілком сформованим. Ще не чоловічий, але і з дівочим альтом не сплутати. Ось і добре. А то начитався я свого часу Стівенсона та інших схожих сюжетів, коли в ролі підлітка опинялася юна красуня, яка втекла з батьківського дому, нелюбимого нареченого чи чоловіка (потрібне підкреслити).

У плані розмаїття буття, товариство такого «перевертня», звичайно, дуже інтригуюче. Ось тільки рідко закінчується так само приємно. А то й на весільний бенкет потрапити. Зовсім не гостем. Що аж ніяк не входило до моїх найближчих планів. Для початку з Чічкою б розібратися ... І з Круглієм, що вже майже благословив нас.

Чорт! Ну навіщо я про них зараз згадав? І так на душі кепсько. А якщо дівчинці вистачило мізків розповісти дядькові про побачення ... Уявляю, що купець про мене думає і якими словами поминає.