Розділ 32

Тиха ніч, прозоре небо, зірки виблискують…

Справді яскраві, але проблискують зрідка — важко їм продиратися крізь густе листя.

Трухлявий, порослий поганками пень розлетівся під ударом чобота, тільки клапті на всі боки приснули. Я простежив поглядом за найбільшим шматком, за два кроки опинився поруч і з задоволенням зафутболив ним вдруге. На жаль, гнила деревина не оцінила майстерного удару і замість того, щоб гарно залетіти у просторий стулок між парочкою дубів, видала цмокаючий звук і розмазалася по носі та підйомі стопи. Як… Загалом зрозуміло, як що.

Сплюнувши від досади, видер шматок широколистої папороті, зім'яв її і гидливо обтер чобіт. Настрій і без того паршивий погіршився ще більше. Майже до абсолютного нуля по Кельвіну.

— Морду б набити комусь, а нікому… — поскаржився вголос, але ніхто мене не пожалів і навіть не запитав про причини.

Зганяючи злість, я гупнув кулаком по найближчому дереву. Але під руку підвернувся не невинний бук чи граб, а сосна, яка тут же, у помсту, не тільки вимазала мені кісточки живицею, а й обдала цілим градом шишок і дощем із сухих голок.

— Та ялинки ж ціпки! — мотаючи головою, заходився витрушувати з волосся непрохані прикраси. Але колюча і тендітна хвоя вперто плуталася в шевелюрі, що істотно відросла за останній тиждень і ніяк не хотіла залишити новий притулок. Чим тільки посилила мінорний настрій.

Ні, ну що за непруха? Жив собі тихо, мирно. «Від сесії до сесії ...». Майже нікого, крім суперників рингу, не чіпав. Так ні, отримай село трактор, розпишись за паровоз. А лише ж захотілося з симпатичною дівчиною Ірою поспілкуватися ближче. У неформальній, так би мовити, обстановці. І з цією нехитрою метою поперся слідом за нею на якийсь дурний пікнік з маскарадом — «рольовка» називається — а у результаті виявився чорт зна де... У деякому царстві й такій самій державі. У ведмежій шкурі та з кийком пітекантропа в руках.

Чорт — він, може, й знає, але мені пояснити не спромігся…

Втім, гаразд. Всюди люди живуть. Озирнувся, придивився, пристосувався. Одним словом, облаштувався. І не конюхом якимось чи свинопасом. Власним замком обзавівся... Не зовсім власним, якщо чесно. В останній момент справжній господар знайшовся. Але мені й прав визволителя-завойовника для заможного життя за очі вистачило б. А туга заїсть через відсутність інтернету і телебачення — можна пополювати, розбійників поганяти. Благо, час не мирний. Ось-ось війна з хрестоносцями почнеться.

Навіть дівчина тут знайшлася, як дві краплі води схожа на Ірину. На ту саму, яка руда та фатальна.

І знову не зрослося. Тільки тепер через Чічку.

Ні, що не кажіть, але дівчата дивний народ. Сама при кожній нагоді давала зрозуміти, що я їй не байдужий. Більше того — кілька разів, вибравши момент, цілувалася так, що досі губи болять.

Я мимохіть доторкнувся долонею і скривився.

Ні, це вже не від поцілунків, а від ляпаса. Дівча на вигляд тендітне, а вмазала так, що я мало не поплив. А за що? Я ж усе за найвищим рівнем організував. Наскільки це можливо за даних умов.

Ложе ведмежою шкірою застелив. Та не місцевого, бурого розливу, а тієї, що приніс з собою — білого, полярного. Круглій, між іншим, мені за неї нечувану суму пропонував... Вина найкращого, яке тільки в замку відшукати вдалося, у глечик налив. Свічки запалив. Тільки пелюсток троянд не було. Не знайшов у окрузі. Шипшина одна, та й вона вже відцвіла.

Загалом, підготувався до побачення стильно та вишукано. Хоч оду пиши. Та й запросив дівчину на чарку чаю. Про життя майбутнього віку поспілкуватися.

Головне ж не відмовилася, прийшла. Зайшла до кімнати, оцінила дизайн. Я, крім загального затишку і, щоб не потурбував ніхто, поперек дверей елегантно поклав свого дубця і ... заробив по морді.

Міг і вдруге отримати, але ухилився. Потім зірвав у серцях з ліжка ведмежу шкуру, підхопив те, що під ноги попалося, тобто дубину, і пішов. По-англійськи, без драматургії.

Як вибрався із замку, куди брів — пам'ятаю невиразно. Прикро ж… Трясця… А головне — незрозуміло за що? Адже нічого не зробив…

Відпустило, коли згадав схожу сцену із «Кавказької полонянки». Зупинився, озирнувся і зрозумів, що знову заблукав. На щастя, цього разу лише у просторі. Але навіть приблизно не уявляв: куди йти далі. Тим паче вночі.

Трухлявий пень, що так вчасно підвернувся під ногу, і всі події, що настали за цим, допомогли заспокоїтися і оцінити трагікомізм ситуації.

— Кожен хибить в міру своїх можливостей… — видав чергову цитату з минулого життя.

Брести напролом, куди очі дивляться, сенсу не було, та й утомився неабияк. Вибрав містечко сухіше і без мурах, загорнувся в ведмежу шкуру, прилаштував кулак під голову, палицю під руку і спробував заснути. Свіже лісове повітря, тиша… Краса. Курорт та санаторій. Ось тільки сон ніяк не йде.

За останні дні стільки всього трапилося, такий кругообіг подій, що залишитися з собою наодинці не було можливим ні на мить. Увесь час доводилося кудись бігти, когось рятувати, битися, вбивати… Убивати мені подобалося найменше, але що вдієш, якщо добре слово не завжди діє на тутешніх мешканців, і дуже часто питання ставиться рубом. Або ти, або тебе.

Одним словом, не до рефлексій та інших пошуків сенсу життя. Як людині, що біжить вниз крутим схилом... Думай, не думай — головне ноги встигай переставляти. Все одно внизу опинишся. Запитання: у якому вигляді?