Розділ 31

Оноре де Бальзак. Гобсек… Один в один.

У кімнаті, яку окупував Круглій, стояла густа напівтемрява, трохи розведена плямою світла від трирогого підсвічника на столі, і — такий густий аромат застарілого поту і ще чогось не менш гидкого, що будь-який бомжатник відпочиває. Щипаючого в очах жахливого амбре не змогли перебити ні свічки, ні густі клуби тютюнового диму, в яких, як мені здалося, рятувалися Круглій з Кузьмою. Напевно, саме так виглядає армійський намет для випробування протигазів, про сльозогінні, але комічні пригоди в якому любив розповідати батько.

— Матінко люба, — промимрив я, дихаючи ротом.

Чічка, що було сунулася слідом, відразу ж морщачись позадкувала. Та що там Чичка, загартований казарменим життям Носач і той не став удавати з себе незворушного й загартованого будь-якими негараздами воїна, а демонстративно затис пальцями ніс і прогугнявив щось невиразно, але явно не схвальне.

Зате Круглій і Кузьма настільки захопилися справою, що додаткових засобів захисту явно не потребували і ніяких зайвих запахів не відчували.

А займалися вони ось чим.

Купець до пояса періодично пірнав у величезну скриню. Сопучи, пихкаючи і важко відсапуючись, витягав звідти якийсь довгастий пакунок, брязкав його на стіл, присунутий до скрині і промовляв голосно: «А от і ще один…» Кузьма, що сидів у торці столу, кивав і старанно рипів гусячим пером, шкрябаючи по аркушу паперу або пергаменту.

— Готово! — трохи згодом вимовляв писар, після чого купець знову занурювався з головою в неосяжні надра скрині. А коли він нахилявся, мені ставала видна стільниця, в кілька шарів завалена цими незрозумілими пакунками.

— Гей! Чого тут така задуха, чи ви побоюєтеся, що душа у кватирку вилетить?

— Я ж сказав: нас не турбувати! — гаркнув Круглій, навіть не озираючись. — Якщо зіб'юся з рахунку…

— Нічого, купець, перерахуємо заново. Не посоромимо вчителів своїх ... — Я вже трохи пристосувався до смороду приміщення і міг говорити не затикаючи ніс. — Але спочатку — тут треба добре провітрити… Сюди ж без нюхальної солі увійти неможливо.

— Степане?!

Круглій виринув назовні і розвернувся до мене обличчям.

— Нарешті! Скільки можна воювати? Наступного разу відправляй битися Носача з капітаном, від них і так більше жодної користі немає.

Сотник хмикнув, але промовчав. Мабуть, у них із Круглієм цю тему було обговорено давно, неодноразово, тож більше не викликало емоцій.

— Ти навіть не уявляєш, кого ми знайшли!

— Кого? — зупинився я на півдорозі до вікна. — Ти хотів сказати: що?

— Дядьку! — у кімнату нарешті прослизнула Чічка і кинулася обіймати Круглія. — Ти живий!

— Доброго дня, дзиґо… — голос купця набув несподіваної оксамитовості. — Я теж радий тебе бачити цілою та здоровою. Коли тебе викрали, я думав, що збожеволію… Спасибі Степанові, якби не він…

— Друзі, давайте про нас після поговоримо, — перебив я подяки, відчуваючи, що якщо пустити їх на самоплив, то це буде надовго. Особливо, якщо ще й Чичка підспівуватиме дядькові. — Справді, тут дуже важкий дух.

— Так, це правда… — дівчина, наче білка метнулася до вікна, злетіла на підвіконня і підняла раму.

Чисте повітря полилося в кімнату буквально зримим потоком. Як спирт у молоко…

— Гм, і справді… — відчув різницю Круглій. — Тільки портьєру не відсувай, — попросив племінницю, що вже поспішала до другого вікна. — Там…

— Ой!

Дівчина скрикнула голосно і злякано, відстрибнувши назад з не меншою спритністю.

— Тут ще хтось є... У кріслі сидить.

— А я про що кажу?.. — Круглій підійшов до мене і потиснув руку. — Ще раз здоров… Ми з Кузьмою його в одній із кімнат підвалу знайшли. Поруч із скарбницею. Іди, глянь…

— Цікаво.

У віддаленому і найтемнішому кутку кімнати, в кріслі сидів чоловік одягнений у простору сорочку. Його довге світле волосся було перехоплене широким пасом полотна, тільки не через чоло, а пов'язкою на очах. І сморід застарілого поту, давно немитого тіла та інших малоапетитних запахів виходило явно від нього. Круто! І кого нам цього разу доля послала? Предтечу графа Монте-Крісто, або Алі-бабу, що забув чарівне слово і не зміг вийти зі скарбниці?

— Він що, сліпий?

Людина повернула обличчя в мій бік, на звук голосу.

— Ні, — Круглій підвівся в мене за спиною. — Просто він надто довго провів у темряві. Світло випалить очі, якщо перехід виявиться надто різким. Увечері пов'язку можна буде вже зняти.

— А вода теж його вб'є?

— Вода? — не зрозумів купець.

— Помити людину можна було?

— Ааа… ти про це, — Круглій трохи помовчав. — Вмити, звісно, можна було. Але тільки тобі вирішувати, що з ним робити. А до цього, я вирішив, що чим менше народу знатиме про нашу знахідку, тим краще.

— Терпіти ненавиджу загадки та недомовленості!.. Хто це, чорт забирай?!

— Сам і спитай…