Розділ 30

Спочатку почувся дрібний перестук копит, а слідом на узлісся вимахнув і затанцював красень кінь. Судячи з того, як вершник намагався осадити коня і повернути назад у ліс, він не збирався виїжджати на відкритий простір, але не зміг вчасно стримати розпаленого скакуна. Той голосно хрипів, норовив стати дибки, але таки змушений був підкоритися волі вершника і змиритися. Хвилин не пройшло, як він заспокоївся і слухняно здав назад.

Повернувши владу над конем, вершник приставив козирком долоню до чола, щоб сонце, що сідає, не так сліпило очі, і подивився в наш бік. Якусь мить ми розглядали один одного, а ще через секунду він зістрибнув з сідла і з усіх ніг кинувся нам назустріч.

— Ага, — тільки й пробурмотів сотник, чий професійний погляд явно був гостріший за мій. Ну а далі і мені стало зрозуміло.

— Степане! Дядько Носач! — дзвінкий дівочий голосок миттю звів нанівець усю колишню таємничість.

Гарна... Я мимоволі залюбувався дівчиною, що стрімко мчала до нас. З усіх моїх знайомих і подружок, у тому числі спортсменок, яких мені доводилося застати за таким проведенням часу, Чічка перша бігла рівно, гарно і ні крапельки не «косолаплячи».

— А де решта? Мені сказали, що добровольців майже сотня набралася? — Чичка зовсім не захекалася, тільки груди здіймалися трохи вище ніж пристало скромній дівчині, та щічки палали рум'янцем. — Вас розбили, так? Що з дядьком? Він живий? Степане! Не мовчи!

— Та живий Круглій, живий… — я трохи розгубився під несподіваним натиском.

— Ох… Встигла.

Дівчино чи то застогнала, чи скрикнула, ступила вперед, і… кинулася мені на груди. Тільки плічка затремтіли.

Терпіти ненавиджу клінч. Особливо такий його підвид. Один із нескінченного арсеналу жіночих хитрощів. Іди зрозумій, плаче вона чи сміється? Обличчя ж не видно, а всі інші звуки та рухи тіла — абсолютно ідентичні. І стояти як бовван безглуздо, і вириватися — ще дурніше. Та й марно. Простіше кліща відірвати, ніж красуню, що повисла в тебе на шиї.

Я розгублено озирнувся на Носача. Але той лише плечима знизав. Мовляв, оскільки прямої небезпеки для життя патрона немає, то охороні тут нічого робити. Самі порозумієтеся.

— Ну ти чого? — я обережно погладив Чічку по спині, напружено стежачи за тим, щоб долоня навіть не наближалася до небезпечного вигину, за яким дружню участь можна розцінити зовсім інакше. В ідеалі, краще провести долонею по волоссю, але для цього спершу треба було зняти з дівчини шолом. — Я правду кажу. Носач, підтверди.

— Точно, — прогудів той. — Можеш не сумніватись. І півгодини не минуло, як турнув мене твій дядько з кімнати, щоби з рахунку не збивав. І наказав, без їхньої світлості більше не турбувати.

Дівчина відсахнулася з не меншою спритністю і поспішністю. Кулачки стиснуті, очі палахкотять люттю. Сухі, до речі. Значить, не плакала. Хоч це добре… Як і те, що буравить ними не мене, а Носача.

— Їхньою світлістю?! Ти що, тепер теж з ними?..

Неповторно. Заради справедливості не стверджуватиму, що тільки жінки вміють ставити такі вичерпні питання, але у них це виходить набагато частіше і... невимушено.

— Теж, що? — не зрозумів Носач.

— До барона найнявся? — тупнула Чічка.

— Так, — підтвердив Носач.

— Сволота!

— Чому?.. — здивувався той.

— Як ти міг?! Дядько вважав тебе своїм другом! А ти... Він у полоні! Я скачу за допомогою! А ви!.. Ну нічого. Ще до ночі сюди мала княжа дружина прибуде. Тоді з усіх спитаємо! Зрадники! А ти? Ти, Степане? Як ти міг? Я ж тебе... Я тобі!

Чичка так розлютилася, що вже нишпорила рукою по поясі, намацуючи рукоять кинджала.

— Ваша світлосте, хоч ви поясните цій пришелепуватій, — усміхнувся Носач, про всяк випадок роблячи крок назад. — Адже приб'є, їй богу.

Дівчина завмерла. Подивилася на нього, схиливши голову набік, потім з недобрим прищуром подивилася на мене.

— Що? Хто тут світлість?

— Вибач. Ми не навмисне. Так сталося... — я розвів руками.

— Знущаєшся?

— Клянусь, і в думках не було. Так, якби я міг щось подібне передбачити, то нізащо не відправляв би тебе із замку, а дав би можливість самій на все подивитися.

— На що подивитися? — енергійно труснула головою Чічка. Мало шолом не впав. — Зовсім заплутали. Стривай. Давай спочатку?

— Давай.

— Дядько живий?

— Живіше за всіх живих.

— І він вільний?

— Залежить від чого.

— Від підступів Шварцрегена?

— Цілковито.

— А сам барон де?

— На жаль… — я зробив сумний вигляд. — Їхня світлість Отто фон Шварцреген покинув земну юдоль.

— Правда?

— Можу заприсягтися.

— А от із клятвами я не поспішав би, Степане…— хмикнув раптом Носач, стурбовано потираючи перенісся і старанно відводячи погляд.