Розділ 29

Чим відрізняється місце, де ти побував, від того — де ще не був? Та нічим. Навіть якщо хтось, уподібнившись псові, що мітить територію, нашкрябав на паркані чи стіні: «Тут був я», — з відстані це не помітно і на ландшафт не впливає. А от дорога назад завжди одно коротша! У будь-якого коня спитайте, якщо не вірите. Та що там коні — я сам, хоч і належу до роду людського і істота місцями розумна — готовий чим завгодно присягнутися, що цей феномен існує і неодноразово перевірений мною. Причому на будь-яких відстанях.

Можу навіть наочний приклад навести, а жителі багатоповерхівок збрехати не дадуть. Чи траплялося, щоб ідучи з дому, хто повз свій під’їзд проскочив? Ні. А повертаючись додому, чи доводилося свій поверх промахнути? І не раз, коли задумався про щось. А чому? Та тому, що відстань скоротилася, а автопілот поправку не ввів. Такі ось парадокси... Жарт, звичайно. В якому тільки частка жарту ...

Ось і мій замок не став винятком і з'явився попереду раніше, ніж я очікував його побачити.

Мій замок…

Кумедно. Смачне словосполучення. Ніколи не думав, що колись зможу вимовляти його всерйоз і з повним правом. Про квартиру, машину, яхту — мріялося. Будиночок-теремок у гарній місцевості, так щоб з одного боку лісисте узгір'я, а з іншого — благосне і не дуже бурхливе водоймище, і навколо нікого — теж часом марилося. Але до володіння своїм замком фантазія не долітала. З чого б це? Розумна, бо. Відповідальності побоювалася. Нутром, так би мовити, відчувала, що замок — це не лише три-чотири поверхи оборонних стін та інших бастіонів, а багато, багато людей. Різних в цілому, але дуже схожих у своїх бажаннях та вимогах: добре харчуватися, одягатися та всіляко ухилятися від виконання обов'язків.

І власник замку — це не сибарит, а виконроб, наглядач і ще багато, багато інших, не менш неприємних професій в одній особі. Як колись голова колгоспу. Ніхто нічого робити не хоче, але якщо доведений райкомом план із заготівлі сільськогосподарської продукції не забезпечиш — сам підеш тайгу на дрова заготовляти. Так що цілодобово не спи, зі шкіри навиворіт вивернися, але працьовитість і успіхи довіреного тобі колективу забезпеч.

До речі, порівняння з колгоспом, не само спало на думку, чув від батька, що встиг до розпаду сересерії ще покрутитися в цьому колесі. Досі ні світ, ні зоря схоплюється.

Так що при погляді на верхні поверхи донжона, що височіли над лісом, мене охоплювало безліч суперечливих почуттів, два з яких були домінуючими. Перше: «Мужик, а воно тобі точно треба?», і друге: «Пасувало б на дах якийсь прапор гарний присобачити, щоб здалеку видно було — чий це замок!»

«Маркіза, маркіза, маркіза Карабаса!» — спливла в пам'яті фраза зі старого мультика про кота в чоботях. А чого? Якщо я спонтанно і періодично людожер, то й маркіз, за сюжетом п'єси, намалюватися повинен. Раніше чи пізніше…

Заглиблений у високі думи, я неквапливо міряв кроками зворотний шлях, не звертаючи уваги на ледь помітні, але постійні зітхання десятка воїнів. Моєї охорони, що пленталася позаду і щиро дивувалася, навіщо їм потрібні коні, якщо доводиться йти пішки?

Ось і ще одна проблема з багатьох та безлічі. Верхом я пересуватися не вмію, фехтуванню не навчений, у геральдиці та іншому політесі — ні в зуб ногою. А на завершення власної безграмотності — я ще й у геополітичних процесах, що відбуваються нині у світі, — цілковитий профан. Більше того, на сьогодні я навіть з часом не визначився. Не те що року — сторіччя точно назвати не можу. Усіх даних, отриманих емпіричним шляхом — довкола мене приблизне середньовіччя, десь між дванадцятим і п'ятнадцятим століттям, а територіально — західне Порубіжжя.

Вичерпна інформація! Чи не правда? Особливо для людини, яка страждає географічним кретинізмом. Це я про себе… Дивний виверт свідомості. На природі — із зав'язаними очима визначу, де південь, де північ, а карту в подумки відтворити не можу, навіть найпримітивнішу. Всі об'єкти, як у божевільному калейдоскопі починають грати в чехарду, постійно міняючись місцями і наповзаючи один на інший. І як не намагайся, у цьому питанні я змушений слідом за Недорослем покладатися на кучера.

  І це вже зовсім не жарт. Досить профанації та гри сліпого випадку. Хочу я цього чи ні, але на всі найближчі дні, якщо не втрутиться примхлива доля, мені доведеться обкластися вчителями та порадниками, як гірчичниками при застуді. І доти, доки мої вміння та знання не зроблять хоч крок вперед — носа із замку не висуну. Слава провидінню, що хоч у цьому питанні все добре. Круглій, Носач і Лис — гідні наставники. Особливо, якщо учень сам знає, чого хоче…

До речі, а ось і доказ компетентності Носача. Не марнував сотник часу, і охорона не спить. Ми тільки показалися з лісу, а дозорець уже подав сигнал, і стулки воріт поповзли в сторони, гостинно відчиняючись перед господарем. А на мить пізніше з них вимахнуло кілька вершників і махом припустили назустріч. І шана, і обережність. Свої — і собі, і людям приємно, а якщо чужі — варта встигне знову зачинити ворота.

— Усе гаразд, ваша світлосте?! — птахом злетів із сідла Носач.

— А були сумніви?

— Ні, що ви… — знітився сотник. — Я зовсім інше хотів спитати… Просто із замку йшла майже сотня, а назад…

— Кинь, виправдовуватись. Це я так жартую. Звикай.

— Ааа, — Носач невпевнено посміхнувся.

Гарний хлопець, тільки з гумором тугуватий. Ну, кожне слово буквально сприймає.