Розділ 28

Судячи з картини, поєдинок «Польща-Німеччина» з розгромним рахунком «4:4» завершився нищівною перемогою поляків. Чотири лицарі та чотири шляхтичі лежали на землі, не подаючи ознак життя. Втім, дивлячись на великі темні калюжі навколо тіл, було зрозуміло, що нічого подавати. Навіть якщо вони померли не одразу, то тепер життя остаточно пішло разом із кров'ю, що витекла з ран.

Вцілілі шляхтичі відпочивали після бою, сидячи прямо на тілах повалених ворогів. Побачивши мене, вони важко підвелися, готові вислухати свій вирок. Обидва поранені, стояли, хитаючись і важко дихаючи, — через велику кількість крові, що покривала їхні обличчя та руки, важко було зрозуміти, яка їхня власна, а де чужа.

— Перев'яжіть, — я сказав перше, що спало на думку.

— Зараз… — кілька найманців, ніби тільки й чекали на моє розпорядження, почали оглядати переможців.

— Самі не могли збагнути? — я глянув на Фрідріха.

— А чого даремно тканину переводити? Ніхто ж не знав, як ти вирішиш їхню долю.

— Як так? Я ж обіцяв переможцям волю.

— Степане, навіщо простим воїнам такі складнощі? Накаже командир убити — уб'ють, накаже відпустити — відпустять. А хто кому і яке слово давав чи не давав — не їхнього розуму справа.

— Зручно…

— А то. Ти оплачуєш їхні мечі і не повинен нічого пояснювати.

— Вам зручно… — я поглянув на Фрідріха. — Відповідальність на тому, хто наказує. Ви ж тільки знаряддя.

— Так, — без тіні образи відповів той. — Найманець, який підписав контракт, подібний до пса, що виконує команду «фас»... або «фу». Ти зрозумій, Степане, у цьому немає підлості чи безчестя. Як правило, ландскнехти воюють у чужих краях, і хлопцям просто не зрозуміти, чим один сеньйор кращий за іншого. Чому цей хороший, а той — сволота та ворог корони. Як байдуже селянинові, — чиє поле витоптали коні лицарів, — хто з них переміг. Бо восени прийде збирач податків і не простить боргу!.. Зате, доки ти справно платиш і жодними іншими способами не порушуєш контракту, можеш не побоюватися за свою спину. Пес не вкусить руку, що годує. За порушення присяги — смерть. До речі, то що ти насправді вирішив?

— Ти про що?

— Про ляхів, зрозуміло.

— Вони вільні, — почав я заводиться. — Лисе, не зли мене. А ще краще — запам'ятай назавжди: я говорю один раз, і роблю завжди так, як сказав.

— А коли думаєш? — глузливо примружився капітан.

— Не хвилюйся, я встигаю… — несподіване панібратство подіяло на мене заспокійливо. — І подумати, і порадитись… із знаючими людьми. Ось ти, чого зараз домагаєшся?

— Дозволь мені з ними самому поговорити...

— Та хоч до ночі…

На той час шляхтичів трохи відмили і перев'язали. В одного, мені незнайомого, смуги білої тканини прикрашали голову та ліву руку, а в пана Лєшека — ногу. Теж ліву. Загальну картину отриманих поранень доповнювала гуля на чолі рудого воїна, а також зламаний ніс і здоровий синець, що залив майже половину обличчя другого поляка.

— Задоволені?

— Так… — Лєшек демонстративно плюнув на труп лицаря, що лежав біля його ніг.

— Якби ви це вчора зробили… — я помовчав, даючи шляхтичам додумати самим зміст моїх слів. — Але, тим не менш, свободу ви заслужили.

— Пан барон неймовірно щедрий.

Рудий вимовив це таким тоном, що його слова можна було розцінити і як глузування, і як щиру подяку.

— Так, я такий…

Хочеш пограти словами? А легко…

— Вас тільки за викрадення племінниці Білозерського гостя варто повісити. На щастя, з дівчиною нічого не сталося.

— І не могло.

— Не зрозумів?

— Фон Шварцреген обіцяв нам, що й пальцем її не чіпатиме. Купець обдурив барона минулого року. Отто навіть у Гільдію звертався, але там не вважали його докази достатніми, ось він і хотів повернути свої гроші назад в обмін на дівчину.

Схоже, Лєшек вірив у те, що говорив.

— А інакше ми не стали б з дівчиною зв'язуватися. Не бусурмани… Хрест носимо.

Другий шляхтич мимоволі кивнув і одразу скривився від болю.

Доказ, як для мене, був абсолютно непереконливим. Оскільки ні хрест, ні якийсь інший знак ніколи ще не заважали злочину, якщо в душі заборони не було. А ось щирість обох поляків, просто аршинними літерами прописана на їхніх обличчях, — це зовсім інша розмова.

— Вірю… Фрідріху, ти щось хотів сказати?

— Так, ваша світлість. Я трохи знаю цих шляхтичів. І я маю до них пропозицію, якщо дозволите.

— Кажи…

— Панове, у моїй компанії не вистачає лейтенантів. Ви не бажаєте зайняти ці вакансії?

Поляки перезирнулися.

— Лисе, ти пропонуєш нам, людям благородного походження, стати ландскнехтами? — засопів другий шляхтич.

— Не просто ландскнехтами, а офіцерами компанії! — як ні в чому не бувало, продовжив Фрідріх. — Ваше шляхетство від цього анітрохи не постраждає, лише васальну присягу панові барону замінить контракт. Зате мої хлопці зможуть пишатися, що ними командують справжні шляхтичі, а вам буде простіше підтвердити своє високе походження, маючи під рукою сотню вмілих бійців. Хіба не так?