Розділ 27

Шляхтич показався на порозі хати майже одразу. З непокритою головою, без каптана, в одній сорочці, але підперезаний шаблею. Пан Лєшек був похмурий, обличчя темне, але дивився мені в очі прямо, погляд не відводив.

— Кажуть, ви не хотіли вбивати селян.

— Правду кажуть…

— А що ж не заступились?

— Германців утричі більше проти нашого… Усі п'яні, ні про яке лицарство ніхто б і не згадав. Покришили б разом із селянами, — він знизав плечима. — Та й холопи чужі... Чого на рожен даремно лізти? Але що не по дорозі нам з ними теж зрозуміли. Сьогодні піти хотіли… Викликати лицарів на поєдинок… а потім піти.

— На поєдинок? Навіщо?

— Ми не слуги, щоб наказам підкорятися. Вчора вони про це забули, а ми ні. Образу не можна прощати.

— А чому не одразу відповіді зажадали? — поцікавився Фрідріх.

— Ми всі перепилися,— похмуро відповів шляхтич. — А в п'яній бійці немає честі.

— Лєшек! — здивувався капітан ландскнехтів. — Чи від тебе це я чую?

— Ти не повіриш, Лисе, — шляхтич помацав рукою вилицю. — Дехто вміє робити висновки. Може, пізно. Але краще так, ніж посмертно.

— Розумно… — цей рудий шляхтич подобався мені дедалі більше. Напевно тому, що ми з ним свої стосунки з'ясували ще на бенкеті в Західній Гаті, і не затаїли злості. — А як зараз? Не зникло бажання?

Лєшек якийсь час нерозуміюче дивився на мене, а коли збагнув, що я маю на увазі — посміхнувся і зобразив легкий уклін.

— Буду вельми зобов'язаний... І товариші мої теж. Можете не сумніватися.

— Добре. Клич решту, а ми з Фрідріхом запитаємо: що з цього приводу думає шевальє Ротенброт?

— Я все чув!

Хто б сумнівався. Інакше навіщо б я підводив пана Лєшека так близько до вікна.

— Відчиняйте двері, пси! Ми виходимо!

— Даремно ти так, — Фрідріх блиснув очима. — Тепер ти ще й мені будеш винен.

— Я не звик ходити в боржниках, найманцю! — лицар з'явився на ґанку хати. Молодий хлопець років двадцяти п'яти, широкоплечий, міцний, але з дуже неприємним обличчям. Я не художник і не вмію описувати, але про такі типи кажуть, що його фізіономія сама шукає кулак. — Як тільки покінчимо з боягузливими ляхами, підходь. Крім меча, у мене ще й нагайка є. Тільки не скигли занадто голосно...

— У нас теж вони є ти, нахабний швайнегунд, — із сусідньої хати вже виходили поляки. — І щоб нам усім здохнути, якщо не насадимо на рожен пару надто верескливих кнурів.

— Що?

— Ану, тихо всі! — дякую батькам, голосом вони мене не обділили. — Арбалетники та лучники! Взяти всіх на приціл! І якщо хтось із цих панів посміє без мого дозволу навіть повітря зіпсувати голосно — стріляти на ураження!

— Та як ти… — німці ніколи не вирізнялися кмітливістю.

— Мовчати! — я не шкодував голосу, пожежна сирена відпочиває. — Це наказ! Ви всі мої бранці, яких я спіймав на мародерстві у своїх землях! Якщо захочу — страчу негайно. І знаєте як? Запру в тій коморі, де ваші жертви лежать і спалю живцем! Щоб душам невинно вбитих немовлят і баб на тому світі стало легше. Ну? Хтось ще скаже хоч слово? Давайте!.. Випробуйте долю!

Пройняло. Лицарі буравили мене поглядами, але мовчали. Поляки дивилися собі під ноги і теж дотримувалися тиші.

— Так краще… Я даю всім вам шанс померти гідно, чи… Про це після. Отже — у кого які будуть умови щодо поєдинку? Цікавлюся, оскільки у вас різна чисельність та озброєння.

Ті переглянулись, подивилися на наведені на них луки та арбалети і промовчали.

— Ах, так... Тепер можете говорити.

Першим, природно, озвався шевальє Ротенброт.

— Ми не маємо умов. Можете нападати разом із ними, якщо побажаєте.

Ну так. Півень, та й годі. Красуєшся тут у повних латах, тільки шолом на голову залишилося напнути, і вважаєш себе крутішим за варені яйця. Це ти дарма, хлопче. Забув, що гординя один із найтяжчих гріхів. А міг би для вирівнювання чисельності пару зброєносців взяти, вони ж, мабуть, не тільки для параду… Тепер вибачай. Слово не горобець.

— Ми готові битися з ними за жеребом… — тепер гонор зіграв у шляхетських головах.

Шукайте дурня в іншому місці. Так я і випустив вас віч-на-віч з шабелькою і в юшмані проти ходячого бронетранспортера. І в результаті знову переможе не справедливість, як я її розумію, а груба сила правди життя. Ну вже ні! Я проти! Такий поворот у мої плани не входить.

— Це неправильно… — роблю морду цеглою. — Образу завдано всім, то чому одні зможуть отримати задоволення, а інші тільки втруться? Бийтеся всі... І тією зброєю, яка при вас. А Господь сам вибере кому жити чи померти. Загалом, ваша площа — як будете готові, так і починайте. Хто виживе — відпущу. Того, хто побіжить, доб'ють мої люди. Я все сказав…

Можливо, хтось із лицарів мав особливу думку, але висловлювати її мені в спину не було сенсу. А гаяти час, віддаючи ініціативу противнику, який, використовуючи свою рухливість, негайно кинувся в атаку — ще гірше. Тому я і десяти кроків відійти не встиг, як позаду почулися дзвінкі та глухі звуки ударів зброї об зброю, щити та обладунки.