Розділ 26

Працюючи в автономному режимі, ми з Лисом приблизно за годину зачистили ще сім хат, витягнувши з них на світ божий загалом тридцять вісім мародерів. Усіх полонених, супроводжуючи стусанами та зуботичинами, стражники зводили на вигін і передавали до рук добровольців Озара, який у цьому поході замінював Носача. Свого нового сотника, як він не поривався разом з нами, я, за порадою того ж Круглія, залишив у замку. На всякий випадок…

Там бранців зв'язували попарно і затикали роти. Останнє робили скоріше зі скрупульозності, ніж за потребою. Маючи ту перевагу сил, що у нас утворилася, можна було далі особливо й не перейматися. Мародерів у ще не перевірених хатах залишалося не більше півтора-двох десятків, а в нас ніхто навіть руку не подряпав. Та й набридла мені ця метушня.

Важко пояснити, але зі сходом сонця щось змінилося. І якщо в передсвітанковій напівтемряві наші дії були цілком доречні й розумні, то тепер, перед лицем небесного світила, що байдужно споглядало на Землю, все бачилося інакше. Більше не було переконання в тому, що вчинки мої правильні і подобаються тим силам, які людина тільки відчуває іноді душею, але розумом осягнути не в змозі.

— Ну що, Лисе? — не знижуючи голосу, я покликав капітана найманців. — Може, вистачить гратися? Пора панів лицарів будити?

— Навіщо?

Схоже Фрідріх, на відміну від мене, не мучився ніякими докорами совісті і щиро не розумів: навіщо щось міняти, коли все й так добре?

— Хочу подивитись їм у вічі.

— Так ми нікому очі не зав'язуємо… — капітан, напевно, знизав плечима, тільки під кірасою це було непомітно.

— Ти не зрозумів. Нудно мені. Набридло цих героїв, як баранів із кошари витягувати. Хочу, щоб хоч один за зброю схопився.

— А, ось ти про що, — кивнув Фрідріх. — Розумію. Мені всього вісімнадцять було, коли вперше з компанією брав участь у розграбуванні захопленого міста. Потім тиждень, як не більше, на кожному привалі струмок шукав. Все ніяк відмити руки не міг. І нудило кілька днів. Ваше сіятельство, а якби ми з вами зграю вовків зацькували, ви теж хотіли б з ватажком один на один битися?

— Порівняв — звірів та людей…

— Еге ж, — хмикнув капітан. — Тут ти маєш рацію, Степане. Вовки заслуговують на більшу повагу. Не тямиш? Ну тоді пішли. Думаю вже можна. А ви продовжуйте, хлопці! — Він махнув своїм ветеранам. — Не маленькі, впорайтеся…

Я одразу здогадався, куди Лис мене тягне. Як і здогадувався, що побачу в тій коморі.

Найнижчий уклін режисерам Голлівуду. Тільки завдяки їхній «творчості» я не зімлів і не виблював власні кишки. Фрідріх мав рацію — звірі набагато кращі.

— Підпалюй все!

— Тихо, тихо… — Рудий Лис міцно обійняв мене. — Не поспішай. Спершу всіх зв'яжемо, а потім відокремимо ягнят від козлищ. І віддамо кожному, за його діяннями, вибач Господи… — я вперше побачив, як Фрідріх перехрестився. Як і належить католику — зліва направо. — Я пам'ятаю, ти наказав прощати своїх ворогів. І ми за всіх них помолимось і всіх пробачимо… потім.

Поки ми узгоджували свої дії з такою недоречною совістю, ландскнехти виманили мародерів ще з трьох будинків. Залишалися лише два добротних п'ятистінки в самому центрі села.

— Як звати найстаршого серед лицарів? — я зупинив бранця з останньої партії.

— Шевальє Ротенброт.

— У якій хаті він спить?

— Он у тій… — бранець кивнув у бік лівого будинку.

— А решта лицарів де?

— Разом з ним.

— А шляхтичі?

— У сусідній хаті… Ваша світлість, помилуйте… — бранець спробував упасти навколішки, але стражники міцно тримали його за руки. — Я нікого не вбивав… Я ж — поляк. Ми хотіли їх зупинити, але німців більше. Не змогли…

— Не скули, — один із стражників тицьнув бранця кулаком під ребро. — Хоч помри гідно.

— Ні! Чи не вбивайте! Дівою Марією клянусь! Наші пани навіть пересварилися. Ви самі в них спитаєте. Це все германці... Вони, як звірі, збожеволіли від крові.

— Розберемося… — я подав знак, і бранця повели до решти.

— Схоже, не бреше… — задумливо промовив Лис.

— Гадаєш?

— Так. Готовий його словам повірити. Бачиш, Степане, я більше року знав ляхів. Не скажу, що вони приклад доблесті та шляхетності — шельми ще ті часом, і окремо, і всі разом, але все ж таки воїни, а не кати. Закатувати полоненого до смерті не погидують, як треба щось вивідати, і говорити нічого. Але дітей на шматки рубати — то не в їх натурі. Змахнути голову-другу шаблею під гарячу руку — легко, а холоднокровно знущатися над безборонними — ні, не будуть.

— Подивимося…

Я зупинився приблизно на рівній відстані від обох хат і голосно крикнув:

— Шевальє Ротенброт! Чуєш мене?!

Декілька хвилин ніхто не відповідав. Потім хтось спробував відчинити двері хати, а ще хвилиною пізніше з вікна виставився арбалет.

Я й моргнути не встиг, як звідкись з-за спини вискочили два ландскнехти і прикрили мене щитами. Арбалет поводив жалом з боку на бік і зник.