Розділ 25

Фрідріх встиг.

Він влетів у юрбу стражників, наче куля між розставлених кеглів. І ті, причому, абсолютно безшумно, пирснули на всі боки, відразу ж згадавши отриманий наказ. Чи то воїни надто добре знали характер і важку руку капітана ландскнехтів, чи щось таке було в його обличчі, але так чи інакше дисципліна була відновлена, що називається, миттєво.

Капітан мимохіть відважив стусана молодому стражнику, якого раптом знудило і він став блювати. Нагородив потиличником, недостатньо спритного ветерана, який не зміг вчасно ухилитися. Потім пригрозив ще одному з найуразливіших бійців кулаком, і тому одразу полегшало. В кожному разі, гикати той перестав.

Рудий Лис розпоряджався мовчки, одними жестами, але розуміли його всі, і вже за хвилину поблизу злощасної стодоли не залишилося жодної людини.

Капітан теж на мить зазирнув у відчинені двері, після чого розвернувся і поспішив мені назустріч.

— Що там, Фрідріху?

— Та так, ваша світлість, нічого особливого… — капітан найманців став у мене на шляху, як даішник, що не зібрав денний план, побачивши п'яного за кермом. — Трупи.

Я спробував його обійти, але Лис навіть і не подумав посторонитися.

— Ти чого?

— Ваша світлість, пане бароне, не варто вам на це дивитися…

Рудий Лис ступив ще ближче, майже груди в груди.

— Не зрозумів? — я тицьнув Фрідріха пальцем у кірасу. — Ти що, гадаєш, я виду крові злякаюся? Блювати почну?

— Ні, Степане… — Лис перейшов на довірчий тон. — Я іншого боюся. Твоєї люті! Командир, ти все так добре придумав, розумно… І сам же все зіпсувати можеш. Давай, ми спершу діло зробимо, а потім про все інше подбаємо?

Фрідріх дивився мені просто у вічі, і була в його погляді якщо не батьківська турбота, то дружня участь напевно. М-да, що ж там таке вони побачили. Ні, я приблизно здогадуюсь, не з Місяця впав, але все ж таки... Який такий жах треба створити, щоб навіть ветеранів пройняло?

— Добре, займемося справою.

Я розвернувся і швидким кроком попрямував до крайньої хати. Вона для мого плану стояла найбільш вдало — на краю села, відокремлена від наступної своїми та сусідськими господарськими спорудами. Фрідріх слідом.

Група з двох ландскнехтів і пара стражників чекали біля дверей і поблизу єдиного вікна, достатнього, щоб у нього могла протиснутися доросла людина. Вибратися через віддушину в тильній стіні вартувало б чималих зусиль навіть коту.

— Смолоскип… — я простяг руку.

Стражники, швидко зробили мені якусь подобу смолоскипа з намотаного на ціпок, зсуканого з пучка соломи шнура, добули кресалом вогонь і підпалили. Сама солома горить як порох, а це пристосування неспішно тліло, і не поспішало спалахувати. Зате диміло неабияк. Краще й не вигадаєш…

Я підніс смолоскип до щілини у віконній рамі і почав чекати, поки запах диму відчують мародери, що спали у хаті. Кубатура там не надто велика, вбога «хрущовка» і та хоромами здасться, тож довго чекати не довелося.

— Що таке? Здається, димом тягне... — голосно промовив чийсь стурбований голос, потім закашлявся і трохи стривожено спитав: — Горимо, чи що?

Щось гримнуло, ніби впав перевернутий табурет чи лава. Потім заскрипіли, відчиняючись віконниці, і назовні висунулась кудлата голова.

Нічого не розуміючи спросоння, а може й з похмілля, хлопець спершу витріщився на мене, а потім на смолоскип.

— Ти хто?

— Смерть ваша… чи життя. Як виберете самі.

— Та хто ти такий, чорт тебе подери?

Хлопця явно заклинило. Треба лікувати… Я ступив уперед і тицьнув йому в обличчя смолоскипом. Той відскочив усередину і досить голосно покликав когось:

— Сивий! Прокинься! Швидше! Там якийсь лицар розмахує вогнем і спалити нас хоче.

— Відчепись, придурок. Який ще лицар? Напився з вечора, тепер дуркуєш. Говорив тобі, не налягай на брагу.

— Гей, Сивий! — третій голос належав старшому чоловікові. — Чекан не дурить. Димком і справді пахне. Невже не відчуваєш?

— Так… Тепер відчуваю…

У хаті знову щось загуркотіло і двері похитнулися від міцного стусана, але підпора з цілої голоблі витримала. Друга спроба закінчилася з попереднім результатом.

— Нас замкнули!

— Кому там нема чим зайнятися? От скажу своєму пану... — нова голова з'явилася у вікні. Вона теж, попри очікування, належала доволі молодому хлопцю. Щоправда, з сивим пасмом у темному волоссі, остриженому «під горщик». — Ти хто такий?

Потім хлопець помітив Фрідріха і, мабуть, почав щось розуміти. У його погляді з'явився неспокій, і він хутко заозирався на всі боки.

— Скільки вас? — я питав навмисне недбало, максимально зображуючи нудьгу.

— Шестеро ...

— У вас є кілька хвилин, щоб по одному виставити у вікно руки. Усіх, хто дасть себе зв'язати, мої люди витягнуть назовні. Хто залишиться — згорить разом із хатою. Поясни це всім, а щоб вам швидше думалося, ось… — я знову тицьнув смолоскипом у бік вікна, а коли Сивий відскочив, закинув вогонь усередину.