Розділ 24

Поглядаючи здалеку на притихле у передсвітанковій темряві село, я роздумував про безумство і безглузду жорстокість людини. Навіщо нам потрібна і звідки взялася ця всепоглинаюча ненависть до тих, хто хоч чимось не схожий на тебе? Чому люди усю історію цивілізації тільки тим і займаються, що постійно воюють? Чому не можуть жити в мирі а обов’язково треба зазіхати на чуже?

Отож — просто переді мною — напрочуд гарна місцина, дуже точно відповідаюча назві… Краще й не скажеш, дивлячись на світло-жовті стовбури осик, що впереміж з березами, веселим гаєм обступили село, взявши з трьох боків у ще не замкнуте хороводне коло. Десятка півтора хат і трохи більше інших, різноманітних господарських будівель. Чиста Поляна!.. Живи і радій життю, так ні ж... Тиша така, що жах пробирає. Не буває у селі такої тиші. Навіть коли ніч надворі і всі сплять. Якщо тільки не заснули навіки.

— Де накажете розставити бійців, пане бароне? — капітан найманців стояв поруч, тримаючи на вигині ліктя свій шолом, наче офіцер кашкет.

— Що? — я не одразу переключився з піднесених роздумів на земні справи.

— Вирішувати вам, — Лис неправильно витлумачив мій вигук, — але якщо дозволите, я б порадив стати в лінію на березі річки. Он там… Коли лицарі прорвуть наш стрій, вони не встигнуть стримати коней. Я добре знаю цю місцевість. Легкій кінноті — подолати річку не складе труднощів, але важкі лицарські коні обов'язково загрузнуть у мулі… Та й берег не такий пологий, як здається. І ще…

Я не перебивав, і капітан продовжив:

— Ваша світлість, не посилайте герольда до противника з викликом, перш ніж я розставлю всіх по місцях. Наші бійці ще ніколи не билися разом, багато хто взагалі не розуміє значення правильного строю... На все це потрібен час. А там якраз і розвидниться. До того ж, сонце у нас за спиною буде...

— Лисе, ти про що взагалі? — До мене почало доходити. — Тебе в дитинстві головою на підлогу не кидали? Який стрій? Який, до псячої матері, герольд?

— Згідно з рицарським кодексом...

— Угамуйся, друже. Ти де лицаря побачив? — я демонстративно озирнувся, потім тицьнув себе кулаком у груди. — Я дикий і безжалісний варвар! Не віриш — спитай у Озара, він уміє історії про Людожерів розповідати. І я не збираюся розшаркуватися з татями, що вбивають ні в чому не повинних мирних селян. Це зрозуміло?

Фрідріх замовк на півслові і витріщився на мене з виглядом рибалки, що розраховував вивудити пару карасів на пісну юшку і несподівано для себе упіймав здоровенного судака, ще й з жирним вугром у роті.

— Скільки в селі хат? — я продовжив пресинг, не даючи Лисові схаменутися.

— Десять і три.

— Угу. А в нас сімдесят чотири бійці разом із нами. Це буде… Мінус три… По п'ять вояків на кожну хату. І шість у резерві.

Дядько Озар, що слухав мої підрахунки, тільки хмикнув і головою покрутив. Так, знову я забув. Варвар-математик, трясця. Народ тут все ще користується пальцями, а я — таблицею Піфагора.

— Значить, зробимо так. Фрідріх — розділи бійців на п'ятірки і вкажи кожній групі хату. Вкажи сам, щоб не переплутали.

— Порубаємо сплячих? — мені здалося, чи в голосі капітана прозвучало схвалення моїх підлих задумів.

— Ні. У хати не вриватися. Підперти зовні двері та закласти вікна. Потім — перевірити комори, хліви, стодоли... Мало що. Раптом якомусь зброєносцеві в хаті стало душно?

— Або не дійшов до хати… — хмикнув Лис. — А потім?

— Приготувати смолоскипи й чекати на мене. Але тихо. Жодного передчасного шуму. Повторюю: чекати на мій наказ! Так і поясни бійцям: та п'ятірка в чиєму будинку мародери прокинуться раніше, ніж я їх сам розбуджу — отримають половину винагороди і не рахуватимуться при розділі здобичі.

— Суворо, але справедливо, — капітан кивнув і попрямував до загону, що товпився неподалік.

— А ти, дядьку Озаре, бери шістку, що залишилася, сідайте на коней і пильнуйте в обидва. Ваше завдання — перехопити тих, хто все-таки зможе вискочити і до лісу кинеться. Збивайте кіньми, рубайте, в'яжіть — загалом, як хочете, але щоб жоден не втік. А заразом, доглядайте, щоб ворогам допомога не надійшла. Я не чую коней, а отже, табун вигнали на випас.

— Звісно, як водиться.

— Так. Але ми не знаємо, скільки людей відрядили з кіньми? Трьох?.. Десяток?.. Як вони озброєні? Наскільки виявляться сміливими та відданими своїм панам?

— Розумно, — старший охоронців обозу, кивнув і вже ступив убік, але потім зупинився. — Скажи, Степане, ти їх живцем спалити хочеш?

— Я що звір? — сподіваюся, здивування та щирості в моєму голосі було достатньо, щоб повірити. — Налякаємо тільки. А там подивимося. І потім — дядько Озар, не забувай — це моє село. З якого дива я стану власне майно з димом пускати?..

— Теж вірно…

Проводячи поглядом спину літнього обозника, я прислухався до внутрішніх відчуттів і задоволено зазначив, що моя совість не обурена такою відвертою і цинічною зневагою до лицарського кодексу. Більше того, я явно відчував себе мудрим та далекоглядним командиром, який ще й батько солдатам. Бо збирався перемогти, хоч і на своїй землі, але все одно малою кров'ю.

Більш досвідчений капітан ландскнехтів поставлене завдання перекроїв по-своєму, відповідно до бойових умінь кожного окремо взятого ратника. До хат він відправив компанійців, доручивши стражникам оглядати господарські будівлі. А дюжину добровольців Носача передав під руку Озарові.