Розділ 23

Я не позував і не красувався перед новими друзями. Так, я виріс на паркеті і в квартирі з теплим туалетом, мені не доводилося бігати лісом за вечерею, або всю теплу пору року горбатитися в полі, щоб не померти з голоду взимку. Живучи в країні, що виникла на уламках гігантської імперії, я, на відміну від батьків, уже не розумів що смішного у запитанні-відповіді: «Коли у вас з'являється у продажу перша полуниця?..» «О шостій ранку, як тільки відкриється магазин…» Але навіть у тому світі, де за великим рахунком все можна було купити і продати, я точно знав, що чоловік має вирішувати проблеми без допомоги адвокатів. І що в питаннях честі дуель ефективніша за скаргу до відповідних органів. Тому, тут і зараз, напад лицарів на село я розцінював як особисту образу.

— Скільки їх там, Лісе?

— Чотири безземельні лицарі зі зброєносцями та шестеро польських шляхтичів із джурами.

— Угу ...

Якщо я правильно пам'ятаю з книжок, що гортав на чергуванні в музеї, кожен лицар мав не менше п'яти зброєносців, та й шляхтичі не мандрували без прислуги. Потрібно ж комусь за панськими кіньми дивитися, їжу панам готувати, зброю чистити. Та й взагалі. А це означає, що мені доведеться мати справу з чотирма важкоозброєними лицарями, приблизно — десятком вершників у середньому обладунку (бехтерці чи кольчуги) та ще двома десятками легкої кінноти чи піхоти. Загалом, як мінімум, півсотні бійців, половина з яких не просто воює все життя, а живе ратною працею.

— А у нас скільки воїнів?

Фрідріх переступив з ноги на ногу, як застояний кінь, навіщось зняв з голови берет, пом'яв його в руках, а потім знову поставив на голову.

— Якщо правду, Степане, то в нас їх немає зовсім… поки що.

У цій вимученій капітаном фразі мені сподобалося щонайменше три моменти. По-перше, — Рудий Лис назвав мене на ім'я, чим підкреслив, що вважає всіх, хто сидить у цій кімнаті моїми і своїми друзями. По-друге, — він сказав: «У нас їх немає», а не «у вас», оголошуючи тим самим свою вірність моїй світлості! І по-третє, — все завершилося багатозначним «поки що».

— Це чому? — Першим відреагував Носач. — А мої люди? Ти що, не вважаєш їх воїнами?

— Вважаю… — спокійно відповів Фрідріх. — Тільки це не твої люди, сотнику, а добровольці, яких найняли для визволення Білозерського купця. Так чи інакше, а свою справу вони вже зробили. І не мені тобі нагадувати, що Західна Гать лише тому залишається досі вільним містом, що не приймає нічиєї сторони. Як гадаєш, сподобається старості те, що ти збираєшся підбити городян напасти на лицарів?

Схоже, слова Лиса не розходилися з правдою, бо Носач не заперечив капітанові, а тільки задумливо покивав.

— Ну, а твоя компанія?

— З найманцями справа приблизно така ж, — знизав плечима Лис. — Колишній контракт скінчився, а нового ще не підписували. За наказом покійного господаря замку за останній місяць я завербував майже сорок людей, але бійцями їх назвати важко. На стіну можна поставити, а в поле... Щойно побачать лицарські списи — побіжать, хоч усім поспіль голови рубай. Покластися можу лише на два десятки ветеранів, з якими сам прийшов найматися до загону фон Шварцрегена. Ці за мною і без контракту підуть, куди доведеться. Ми понад п'ять років разом…

— А замкова варта?

— Так, тут є дюжини півтори досвідчених бійців, з якими можна зустріти будь-якого ворога. Але...

— Знову? — тепер уже не витримав Круглій.

— Звичайно… — у Фрідріха стало обличчя, ніби він пояснював найпростіші речі безнадійним тупицям. — Дня не минуло, як у замку змінився господар. Люди не знають чого чекати від нового барона? Яким він буде? Залишатися, чи йти за друзями покійного від гріха подалі, поки їх усіх у бунтівники не зарахували?.. А ви хочете: ось так просто — взяти й повести їх у бій? І не на лісових розбійників, а на шляхетних панів, які тільки вчора гостювали тут. Розпоряджалися всім, гуляли... Ні, якби ворог обложив замок, вони стали б на його на захист... А так…

— Зрозумів тебе, Лисе, — я вказав на стілець. — Ти сідай, чого завис? У ногах правди нема. Будемо думати…

— Присісти капітан може, — кивнув Круглій, підтягуючи до себе жбан з пивом. — Тільки ненадовго. Думати вони зібралися… О-хо-хо, всьому вас треба вчити. Завтра, як повернетеся, додумаєте те, що не встигли. Чи ти, Степане, вважаєш — тебе там чекатимуть?

— Але ж ти все чув.

— Звісно, — кивнув купець, наливаючи. — Тільки в мене інший підрахунок.

— Ану, ну… — зацікавлено обернувся до нього Носач. — Розкажи шановний гість ратним людям, чого вони у своїй справі не розуміють, а купцеві ясно, як божий день.

— Лис має два десятки ветеранів, готових виступити хоч зараз, правда?

— Якщо у ціні зійдемося.

— Зійдемося. Сам її і призначиш, тільки не перестарайся. Одного разу зійде, але потім… — Круглій не договорив, усім усе було й так зрозуміло. Втратити довіру простіше, а повернути собі добре ім'я, буває і до кінця життя не вдається. — А після того, як твої кнехти дізнаються про розмір платні, як гадаєш: ще бажаю з'являться?

— Відбою не буде. Тільки я вже казав...

— Що, геть усі криворукі і зовсім не знайдеться бійців, яких можна взяти з собою?