Розділ 22

Після того як спільними зусиллями моїх гостей і друзів був прикінчений перший глечик, у малій трапезній запанувала відносна тиша, що переривалася виключно жуванням, і стукотом обгризених кісток, які чоловіки без вигадок кидали на підлогу, під ноги. Мені аж заздрісно стало, дивлячись на їхні заспокоєні та задоволені обличчя. Це ж яка залізна психіка у людей? Немає необхідності втікати чи наздоганяти — і всі вже задоволені. Відпочивають. Мені б так навчитися. Клацнув кнопкою та перейшов у режим збереження енергії. Або пробурмотів мантру, на кшталт: «Без праці та турбот горобець живе…» і — повна релаксація…

Ага, зараз! Не передбачено Творцем. А тому бідна голова аж гуде, як трансформаторна будка від недодуманих думок, недомовлених фраз та недозрозумілих натяків.

— Круглій, — я підсунувся до купця. — Можеш мені відповісти на одне важливе запитання?

— Запитуй.

— А як же твоя місія? Раніше ти не міг відмовитися від неї, навіть коли дізнався про те, що зловмисники викрали єдину племінницю, а тепер — нікуди не поспішаєш. І навіть погодився допомогти мені з інвентаризацією.

— Тому, що все закінчилося… — купець збудував якусь незрозумілу міну, чи то дещо спантеличену, чи то змовно підморгуючи. А може просто не зрозумів останнього слова? Треба уважніше стежити за тим, що кажу.

— Розкажеш?

— Охоче…

Купець промочив горло добрячим ковтком пива і теж підсунувся ближче.

— Щоб не перепитувати сто разів, що саме тобі відомо, а що залишилося таємницею, розповім усе по порядку.

— Згоден.

— Ну, отож, Степане, — ти маєш знати, що небавом настане війна з хрестоносцями. Може ще не цього року, але скоро. Зовсім скоро. І щоб у битві слов'янські полки не були атаковані в спину ратниками Жмуді, на князівській раді було ухвалено рішення — будь-що схилити литвинів на свій бік. Благо, вони там ще язичники і досі з віросповіданням не визначилися. Не розуміють різниці!.. Для цього митрополит Києво-Печерської лаври запропонував відправити в дар храму, що будується в їхньому головному місті, одну з найбільших православних реліквій. Будучи впевненим, що литвини не зможуть встояти перед її святістю та приймуть православ'я. Що відразу ж приєднає Жмудь до лав наших союзників.

— Так, це я чув краєм вуха.

Купець кивнув і зробив ще ковток.

— Але ти не знаєш, що було зроблено для збереження реліквії. Мощі великомученика нібито везлися від міста до міста купецькими обозами під посиленою охороною. Тоді як насправді, реліквію в Жмудь поніс лише один чернець. Пішки і зовсім іншою дорогою. Напрямки... І на сьогодні він уже напевно досяг Росієн. А купці та обози, тільки приманка. Я ось, наприклад, мав привернути до себе увагу барона фон Шварцрегена, який останніми роками став особливо завзятим прихильником Ордену. І ця ділянка шляху вважалася найнебезпечнішою. Як бачиш, правильно вважалася. Зате тепер, коли барона не стало, моя місія завершена. І взагалі, як вам це подобається?.. — Круглий весело сміявся. — Спершу розорив мене, а тепер питає, чому я нікуди не поспішаю?

— Чому розорив? — звинувачення було таке несподіване й безглузде, що я мимоволі купився.

— А давай порахуємо… — купець стукнув кулаком по столу. — Після твого першого втручання та порятунку обозу від розбійників Пирію, я став біднішим на одну третину.

— Але…

— Дай договорити. Після того, як ти відбив нас від людей барона — я став винен тобі ще третину, від тих двох третин, які ще були моїми. Тобто ти став власником навіть більше ніж половини обозу. Але й на цьому не скінчилося! Ти знову рятуєш мою шкуру, і, відповідно, забираєш ще одну третину вже й від цієї недополовини.

У своїх удаваних жалях Круглій не знижував голосу, навіть навпаки — всіляко привертав до себе увагу, і незабаром до нашої розмови, трохи посміюючись, прислухалися вже всі, хто сидів за столом.

— Непогано, так? Так і це ж іще не кінець! — купець підняв руки вгору, ніби закликав стелю в свідки усіх прикрощів, що обрушилася на його голову. — Після того, як у мене від усього обозу залишився єдиний віз добра, ти випускаєш із в'язниці Чічку. І це славне дитя вирушає наймати військо за мої гроші. Мої! Ні, ви це чули? І він ще питає: чому я нікуди не поспішаю, а упускаю прибуток, просиджуючи штани за столом?

Тепер реготали всі.

Мені б теж слід було відповісти в подібному стилі, але двері в трапезну прочинилися і в них просунулась голова когось із слуг. Він знайшов очима Фрідріха і попросив знаком вийти.

Капітан найманців вибачився і швидко вийшов у коридор. Але майже одразу повернувся.

— Ваша світлість, — голосно промовив Лис прямо від порога, — перепрошую, у мене неприємні звістки.

— Щось трапилося?

— Так. Мої люди, послані наглядати за друзями покійного барона, сповіщають, що ті плюндрують ваше село.

— Те ж неприємність знайшов… — веселий голос купця здався надто недоречним, і я повернувся до Круглія.

— А чого? — Той, схоже, й справді не розумів моєї тривоги. — До жнив менше місяця, значить — засіки у селян порожні. Надворі білий день — тобто худоба на випасі. І якщо пастухи зрозуміють, що в селі негаразд, то сховають корів так, що навіть вовки, а не тільки люди, не знайдуть. Тож лицарям дістанеться на обід курятина, яку ще спіймати треба, і кілька баб на втіху... якщо будуть дурні і теж дадуть себе спіймати. Їх же не спросоння в ліжку запопали… Курей, восени — як птах подешевшає, ми їм пару дюжин за срібний карбованець на ярмарку купимо. Ну, може, зброєносці з дурної голови пару халуп спалять... Так і це не біда — збитку не більше ніж на шилінг. До зими відбудуються.