Розділ 20

Схоже, Фрідріх виконав усе як слід, оскільки навіть здалеку було помітно, що у колишньому володінні фон Шварцрегена сьогодні «день відкритих дверей». Обидві стулки воріт замку виявилися відчиненими на всю широчінь, немов зсередини ломилося на волю стадо буйволів. Стражників поряд також не спостерігалося. Хоча, це я поквапився. Якась самотня постать, сиротливо тупцювала перед воротами, періодично хапаючись за стулку. Чи то намагаючись закрити, що зовсім неможливо зробити самотужки, чи навпаки, обмірковуючи, як їх зняти з петель і пристосувати в особистому господарстві.

— Гей, служивий! За чим сумуєш? — весело вигукнув Носач.

— Та ж непорядок, — стражник кивнув на відчинені ворота.

— А де решта?

Воїн обернувся, і я впізнав у ньому Гленя. Того літнього вартового, який впустив мене в замок не стягуючи мита.

— Вирішують: йти чи залишатися служити новому пану, — підсліпувато мружачи, відповів той.

— Ну, а ти чого не з ними?

— Мені нікуди йти, — махнув рукою той. — Самі, звідки будете, такі цікаві? А то — допомогли б…

— Це просто, — Носач кивнув своїм ратникам, та й сам ухопився за стулку. Тяжкі ворота поступилися спільним зусиллям, і повернулися на своє місце.

— Запитуєш: ким будемо? — продовжив розмову десятник. — Люди нового господаря замку. А ось, до речі…

— Кажеш, йти нікуди? — перебив я Носача. — А як же Верея? Мабуть, зачекалася вже колишнього нареченого?

Глень здивовано витріщився на мене, явно не впізнаючи. Але вже наступної миті, широко посміхнувся.

— А, це ти… хлопче. Отож я думаю: хто ще про Верею знає? Ну, як? Сподобався капітанові?

— Гей, вартовий! Який дурень замкнув ворота перед прибуттям пана барона?! — Рудий Лис вискочив через хвіртку і, побачивши мене, кинувся назустріч. — Ваша світлість! Вибачте великодушно. Не встежив!

— Ваша світлість? — очі Гленя стали як два чайні блюдця, переплюнувши будь-які японські мультики.

Я лише плечима знизав. Мовляв, от якось так сталося, нічого не вдієш.

— Ти не відповів про Верею.

— Що про неї згадувати? — зітхнув стражник. — Мабуть, померла давно. Або — заміж вискочила, за якогось вдівця.

— Це ви не про ту Верею балакаєте, у якої наречений перед самим весіллям пропав? — Зацікавився Носач. — Років двадцять тому, здається.

— Донька столяра Михея?

— Ну…

— І що? Кажи…

Носач хмикнув.

— А що говорити? Молодиця, як молодиця. Справна. І лицем, і статтю гожа. Хазяйновита. Тільки пришелепувата трохи. Хто до неї не сватався, всім відмовила. Все ще нареченого на свого чекає. Вірить, що той колись повернеться. Глень — так його, здається, звали. Чудить, баба, загалом. А хлопець у неї добрий виріс. До речі, ось він… Гей, Романе, іди сюди.

Молодий, статний дружинник не забарився.

— Ну, ви тут поговоріть, — я поплескав Гленя по плечі. — А як надумаєш, підходь. У мене також є що сказати. Тобі сподобається…

— Ваше…

— Потім, — я рішуче відсторонив стражника. — Спершу сам зрозумій, чого хочеш.

— Пане бароне! — Фрідріх нарешті дочекався своєї черги. — Накажете відчинити ворота?

— Ну, чого їх шморгати туди-сюди?.. — буркнув я. — Чай, не казенні. І взагалі, Лис. Ти не можеш якось простіше поводитися? Бо в мене від «світлості» вилиці зводить.

— Перепрошую, але — ніяк не можна, — уперто мотнув головою капітан найманців. — Цим, — він кивнув на Носача та його дружину, — байдуже. Вони у своїй вольниці до всього звичні. А у нас народ гордий. І рівному ніколи не вклоняться. Будь ти хоч тричі герой і мудрець, але якщо хочеш поваги та слухняності — мусиш носити шляхетний титул. І що голосніше він, то краще. Тим почесніше служити такому пану.

«Десь я вже це читав. Здається, поляки мають таку приказку, що будь-який лях швидше визнає себе байстрюком останнього шляхтича, ніж холопським сином. Ну, то й що з того? У кожного народу свої заскоки, а в чужий монастир, як відомо, зі своїм самоваром не їздять»

— Гаразд. Але лише на людях.

— Як накажеш, Степане, — Рудий Лис підійшов до мене майже впритул. — Обіцяю, якщо засядемо знову в якійсь комірчині за відром пива, шанобливості не чекай.

— До речі… — слова про в'язницю нагадали мені про Круглія. — Що з купцем?

— Все гаразд. Сидить разом із своїми людьми під замком, варта приставлена.

— Розумно. А що з твоїми людьми, лицарями?

— Ландскнехти чекають, чим наші переговори закінчаться. І думатимуть, коли дізнаються про умови контракту. А поки що — знищують запаси хмільного у шинку. За готівку. Ветеранам та сержантам я особисто пообіцяв винагороду, якщо у замку буде порядок. Хоча з ними ми розрахуватися зможемо, я думаю?

— Звичайно. Дякую. Носач, ти в цій справі найдосвідченіший. Так що передаю охорону замку в твої руки. Лис, я сподіваюся, ви з сотником порозумієтеся і не станете, як фаворитки, підсиджувати один одного? Повірте — у моїх планах справ усім вище брів вистачить.