Розділ 19

Процедура набуття права спадкування виявилася спрощена до краю. Усього й знадобилося, що стати над трупом, простягнути над ним руку і вимовити досить голосно і пафосно:

— Упокійся з богом, лицарю. Відтепер твої мирські турботи я беру на себе.

Класне, до речі, формулювання. Жоден юрист не підкопається і не доведе, що саме я прийняв, а під чим не підписувався. Оголосіть, будь ласка, весь перелік? Які такі турботи? Чим доведете, що покійного фон Шварцрегену саме вони спати не давали, а не, скажімо, ціни на редиску чи картоплю?

Одне погано, свідком такої хитромудрої клятви був особисто той самий Суддя, якому, для винесення вердикту, немає потреби ні в прокурорах, ні в адвокатах. Тож ти можеш усе облаштовувати за своїм розумінням, але якщо готовий за все й відповідь тримати. Хоч в роздріб, хоч оптом ...

Після того, як традицій було дотримано, я залишив на галявині кількох людей з компанії Рудого Лиса, наказавши їм поховати барона під тим самим дубом, де той вибрав собі місце для відпочинку, ще не підозрюючи, що для вічного. А щоб не вникати в тонкощі віросповідань, замість хреста та прощального напису, наказав застромити у стовбур дерева уламок меча. Тим самим поставивши в узголів'ї могили й розпізнавальний знак, якщо хтось перейметься перепохованням або іншими почестями покійному, і — символ хреста.

Сам же, у супроводі Носача та капітана, вже майже моєї роти найманців, рушив назад до замку. Звичайно, пішим ходом. По-перше, — навіть обізвавшись бароном, я все одно не навчився їздити верхи. А по-друге, — тим самим надаючи можливість чуткам випередити моє повернення. А оскільки ті пересувалися разом із кінними дружинниками Носача та частиною «браконьєрів» Фрідріха, то й у правдивості їх засумніватися було важко.

Навіщо? Та щоб дати час усім мешканцям Шварцрегена визначитися: прийняти нову владу чи ні? Ну, а чого мені їх, потім, по одному викурювати з нір, куди вони від несподіванки заб'ються? А так — усі притомні й розсудливі зможуть налаштуватися на нову хвилю, а антагоністи — вони ж вірні соратники та віддані слуги покійного — вирішити: втікати чи боротися? Як перше, так і друге мене цілком влаштовує. Ось тільки…

— Фрідріху!

— Так, пане бароне?

— В рахунок наших з тобою майбутніх приятельських стосунків, зроби мені послугу.

— Наказуйте, — кивнув той.

— Щось мені неспокійно. Як би поплічники покійного, насамкінець, не втнули чого.

— Не зрозумів?

— Про купця турбуюся. Адже він там один, і якщо комусь спаде на думку помститися за смерть барона, то кращої жертви, ніж Круглій і шукати не треба. До того ж, серед лицарів, я думаю, багато хто посвячений у справжні події в історії з Білозерським купцем. Наприклад, той самий пан Лєшек. Та й усі ті, хто разом із ним був у Західній Гаті та брав участь у викраденні племінниці Круглія. Ці навіть не з помсти, а щоб сліди замести — купця вб'ють. А потім підуть через Прохід, у той монастир, звідки до фону Шварцрегена абат приходив. І все — лови вітер в полі.

— Я зрозумів, — Рудий Лис поманив до себе ландскнехта, що вів коня барона. — Дозволите?

— Звичайно.

Фрідріх спритно, одним стрибком злетів у сідло.

— Не турбуйтесь. Все зроблю.

— Впевнений?

— Компанія підкоряється мені, а не лицарям. Барон міг віддавати наказ через мою голову, а решті — і намагатися нічого. Візьмемо купця з усіма його людьми та майном під таку охорону, що ворона на голову не нагадить.

Фрідріх пришпорив коня, і тільки тупіт, що віддалявся, вказував, що він ще мить був поруч.

— Добрий воїн, — оцінив капітана ландскнехтів Носач. — Думаю, не пошкодуєте, що лишили його.

— Не пошкодую…

— Що? Ах, так… Вибач, Степане. Занадто швидкий перехід. Ніяк не можу звикнути. Хто ти, а де якийсь десятник.

— До речі, дякую, що нагадав.

— Про що?

— Найманці — це, звісно, сила. Але тільки той бореться до кінця, хто захищає свій власний дім та сім'ю. Такого ратника ні налякати, ні перекупити не можна. Згоден?

— Цілком… — кивнув Носач. — Немає страшнішого звіра, ніж вовчиця, що захищає свій виводок. Та що там вовчиця, звичайна квочка на яструба кидається, коли курчата в небезпеці. Ось тільки… — він виразно знизав плечима. Мовляв, лише відчайдушної хоробрості мало. І як не тужся, а собакам лисицю прогнати від курника простіше, ніж найхоробрішим півням.

— Хочеш сказати, що ополчення вміння того не має, що найманці?

— Ти й сам сказав.

— То треба вчити.

— Треба… — зітхнув десятник. — Але знаєш, як воно зазвичай буває? Призначить сотник вишкіл, а прийде з десяток мужиків не більше. Та й ті — з лінню. У того сіно не прибрано, інший будувати щось затіяв, третій — тин підправляє, у четвертого — корова телитися. Загалом, як не намагайся, як не умовляй, що для їхньої ж користі — все без толку. Аби день до вечора перебути…

— Ну, як мужиків до старанності схилити — моя турбота, — я з розумінням підморгнув. — А ти навчити їх візьмешся? Героїв меча і магії не вимагатиму, але щоб через п'ять-шість тижнів удвох-трьох одного Лисового ветерана перемогти могли… Гаразд — десять хвили вистояти.