Розділ 18

Терпіти ненавиджу побудку. Увечері ти лягаєш у ліжко, сповнений надій і планів, обіцяючи собі самому й усьому світові, що з ранку обов'язково й неодмінно виконаєш усе за списком, а як настає час вставати — тіло, наче свинцем наливається. І простіше підписати згоду на власну страту, якщо вона відбудеться після обіду, ніж виповзати з-під ковдри.

Відповідно до цього в набір моїх улюблених анекдотів входить випадок з десантником, у якого не розкрився парашут. Падає він і молиться: «Господи, спаси мене! Якщо виживу — піду в монастир, кину пити, курити, за спідницями волочитися». І бац, падає на скирту сіна… Встає, обтрушується і думає: «Лізе ж у голову всяка нісенітниця…»

Стоп! Який сон? Який ранок?! Я ж щойно з бароном бився! Невже не встояв і теж знепритомнів? А які сумніви, якщо лежу із заплющеними очима? Але якщо ми обидва лежимо, то хто переміг? Другий поєдинок я точно не переживу. Везіння — штука не гумова…

Очі вперто не хотіли розплющуватися, але зібравши в кулак всю волю, я змусив повіки розтулитися.

— Отямився? Слава Богу…

Схоже, у мене з'явилася персональна нянька, вона ж сестра-доглядальниця.

— Що… з бароном…

— Ну, так цеє… помер…

Тільки завдяки тому, що язик зараз важив не менше пуду, мені вдалося обійтися без дурних вигуків на кшталт: «Як помер? Чому помер?».

— А ти, як почуваєшся?

— Порівняно з Бубликовим непогано.

— Що?

Ну так. Як тут оцінити жарт, якщо не те, що «Службового роману», а навіть «Іронії долі» ніхто не бачив?

— Добре, кажу. Допоможи підвестися.

О, а я вже починаю звикати. Гаразд, це востаннє... сьогодні. Сподіваюся, мені більше ні з ким не доведеться битися і, відповідно, непритомніти.

Акт другий. Ті самі і я. Втім, судячи з того, що декорації та масовка не змінилися, я недовго був непритомний і публіка ще не розходилася. Навіть тіло фон Шварцрегена валялося на тому самому місці, де лицар звалився після мого удару.

— А на що чекають?

Після удару по голові, я маю на увазі, ще той, отриманий від Женця, людям можна ставити різні, дурні питання. Тож Носач не здивувався.

— Вас.

— В сенсі?

— Ну, треба ж спадщиною розпорядитися, поки тіло не віддано землі.

— А-а-а...

Я зовсім забув, що за середньовічним звичаєм, переможцю належить майно переможеного супротивника. Кінь, зброя, обладунок… Все це можна привласнити, а можна й повернути за обумовлений викуп. Але, якщо барон, помер — то торгуватися мені нема з ким, а майна в нього — кінь та кольчужка. І те, й інше мені, в принципі, без потреби.

— Та ховайте, як є.

Носач трохи помовчав, потім нерішуче прокашлявся.

— Я розумію… чого там… Дійсно… навіщо вам… Але все ж таки… якщо з розумом розпорядитися.

— Тобі.

— Вибачте?

— Ми домовилися, що ти звертаєшся до мене на «ти» та на ім'я.

— Як накажете.

— Накажеш ...

— Так, — Носач кивнув і збентежено замовк.

— Ти зрозумій — то все не мій розмір.

— Звичайно, — кивнув той. — Фортеця маленька. Гать і то багатша буде. Але все-таки на перехресті стоїть. Місце зручне. А якщо ви… ти відмовишся її прийняти, тут таке почнеться. Пограниччя. Кожен буде радий підхопити з межі, що погано лежить. І знов-таки, людей шкода. Без пана вони всі заколотниками стають. А це майже вірна смерть.

До мене починало доходити. Майже як до жирафи нежить. Я про кольчугу, а Носач про замок! Збираючись з думками, повів очима на всі боки і наткнувся на погляд Фрідріха. Рудий Лис, як і всі його люди, й надалі залишалися зв'язаними, тож капітан тільки кивнув.

— Звільніть їх, — показав я на найманців. — Мабуть, не втечуть.

Носач подав знак, і дружинники почали розв'язувати полонених ландскнехтів.

Замок, отже, у власність пропонуєте? За реальною, так би мовити, ціною. Ну, наскільки я пам'ятаю з історії, все не так просто, як здається. Бажання переможця річ суттєва та важлива, але право власності має підтвердити сеньйор, якому належать землі, де стоїть нерухомість, в обмін на васальну клятву. І зовсім не факт, що сеньйор не має на прикметі іншої, більш придатної для нього, кандидатури. Але, доки корону начепить легітимний правитель, щоб уникнути смути і супроводжує її безглуздого кровопролиття — я цілком можу зображувати з себе феодала. А потім, як щось не так, замок здам, а в замін попрошу чогось, за збережене майно. Або — втечу по-англійськи, якщо все піде не так, як слід...

— Фрідріху, ходи сюди.

Капітан найманців неквапливо наблизився, розтираючи занімілі зап'ястя.

— Ти, зі своєю компанією, що робитимеш?

— Барон помер, — знизав плечима той. — Контракт скінчився. Убито фон Шварцрегена у чесному поєдинку, мститися за його смерть нема кому. Значить, треба йти...