Розділ 16

Тепла і м'яка темрява не поспішала відпускати, та я і сам не дуже й поспішав залишити її затишні обійми. Але гострий, пульсуючий біль у потилиці з настирливістю будильника тягнув мене в реальність, одночасно повертаючи пам'ять про останні події…

Схоже, після мого, прямо скажемо, не надто розумного вчинку, Жнець щиро огрів мене ззаду по голові чимось важким.

От дурний характер. Скільки разів казав собі: не піддавайся миттєвим поривам, вони хоч і праведні, але дуже рідко ведуть до добра. Ось і тепер, задовольнив гординю, натомість остаточно поховав будь-які шанси на благополучне завершення допиту. Цілком імовірно, що разом із самим собою...

Дивно, що в мене досі голова болить, і руки чомусь розв'язані?

— І все-таки, пане бароне, спробуйте пояснити — що тут відбувається?

Знайомий голос. Щоправда, не з моїм напівнепритомним станом зараз займатися упізнаванням. Та й не горить. Важливим є сам факт появи у нашій гм... теплій компанії ще когось, і тон, яким було поставлено питання.

— А за яким правом, ти смієш вимагати відповіді? Сам ти хто такий?!

— Про мене ми ще встигнемо поговорити… А право? Ну, скажімо, по праву сильного. Як бачиш, твої люди з цим уже погодились.

— Це образа! Ти напав на шляхтича у його ж землях! Ти за це даси відповідь!

— Неодмінно. Відразу після того, як ти поясниш: на якій підставі схопив вільну людину і мав замір її катувати. А щодо шляхетності… Навіть простолюдин не втерся б після того, як йому плюнули в обличчя.

— Мій слуга поквапився… — у голосі фон Шварцрегена помітно поменшало пихи. Мабуть, не все так просто з цим плювком, і я, сам того не знаючи, зачепив якесь із укладень про дворянську честь. Поки не знаю, що мені це дає, зате мій невідомий захисник чудово знає про все.

— Справді?

— Так! Я хотів уточнити: чи достатньо високого походження цей варвар, щоб вийти зі мною на поєдинок і кров'ю змити завдану образу.

Ось як! Не знаю, чим це для мене закінчиться, але — у будь-якому випадку, підсмажування на вугіллі, схоже, відсувається. Отже, можна вже не прикидатись шлангом.

І я розплющив очі ... Яскраве світло вдарило з силою, що майже не поступається обуху сокири. Миттєво навернулися сльози, а хворобливий стогін злетів із губ раніше, ніж я встиг усвідомити, хто саме стогне.

— Отямився? Слава Творцю... Я вже турбуватися почав.

Крізь паволоку сліз проступило чиєсь обличчя.

— Тихо, тихо... Зараз… Нічого страшного. Приклали тебе знатно, але череп цілий — отже, житимеш. На, попий.

У губи мені тицьнулася шийка фляги, і в рот полилася прохолодна волога. З деяким зусиллям я зробив пару ковтків, потім поперхнувся і закашлявся. Біль у потилиці через це спалахнув з новою силою, ніби в потилицю тицьнули розпеченим прутом, і… пішла. Причаїлася. Натомість повернувся зір.

— Носач! Ти? — Ось кого я дійсно був радий побачити у цьому світі, то це десятника гатинської варти. Тому що це було підтвердженням найважливішого — Чичка пройшла потрібним Переходом. Передала мої слова, і… «доблесна кавалерія в останній момент все-таки встигла прийти на допомогу хорошому хлопцеві в білому капелюсі».

— Я, я… Не сіпайся. Потерпи ще трохи. Скоро все минеться. Мені доводилося бачити досить таких ударів.

Ну про нокаути мені можна не пояснювати. Темрява або кольорові мультики. Потім — деяка відсутність координації рухів, разом із підвищеною ейфорією — як за середнього ступеня сп'яніння. А ще трохи пізніше — всі принади похмілля ...

— Чічка?..

— Вогонь-дівка… — усміхнувся той. — Заздрю та співчуваю тому, хто поведе її під вінець. Ми ще збиралися тільки, як вона поскакала в Білозерськ. І будь впевнений — не далі як завтра повернеться з допомогою.

— Добре…

— Ще б пак… Годиною пізніше… — Носач не домовив, але і без слів усе було зрозуміло. Годиною пізніше мене можна було б тільки прирізати. Безногим калікою, особливо в цьому світі, я й сам не захотів би жити.

— Допоможи встати…

Носач охоче виконав моє прохання, а з протилежного боку плече підставив ще хтось.

Насамперед оглянув галявину, намагаючись при цьому особливо не крутити головою.

Навколо юрмилося щонайменше півсотні воїнів, серед яких перебували і «браконьєри» Фрідріха. Всі вони, як і їхній капітан, були міцно зв'язані з заткнутими ротами. Зважаючи на те, що ми знаходилися на землях барона, обережність не зайва. Раптом, комусь із найманців спаде на думку, пограти в героя? Або спробувати заробити винагороду. Сам фон Шварцреген залишався на своєму місці біля дуба, і сидів з таким презирливим виразом обличчя, що можна було б навіть поаплодувати, якби не очі, що безупинно нишпорили навкруги.

— Я чув, пана барона цікавило моє походження? Ну, так слухайте всі, і нехай небеса стануть мені в цьому свідками. Клянуся, що народжений так високо, як тільки може народитися людина. Тому що вище вже тільки Господь!

М-да… Сказав, так уже й сказав. Сам не знаю, як таке вийшло. Хоча кожне слово правда. А виною всьому недосвідченість моїх батьків. Добре, на турбазі фельдшер досвідчений трапився... Так що небеса, відповідно, мої слова сприйняли цілком прихильно, грім не пролунав і блискавки не вшкварили. Зате галявину накрила така тиша, наче я миттєво оглух.