Розділ 15

— Розігрівай…

Фу, аж стало легше. Мало що, міг і передумати з лекцією. Або — що все одно — поєднати. Трясця, як же мені впоратися з цією відстороненістю? Ні, ну реально — пара середньовічних придурків збирається запекти мене, як гусака, а я дивлюся на все, як у кіно. Ну так там актор точно знає, що за сценарієм далі, а я якого дідька партизана на допиті зображую? Без будь-якої шанобливості до того, що відбувається… Думай голова, картуз куплю. Це не сон і не жарт.

— А історія така… — барон спробував почухати груди, але через кольчугу це не дало очікуваного результату, і він невдоволено скривився. — Наше прикордонне життя веселе. То зброєносці якогось лицаря, для розваги на князівських землях чийсь хутір спалять, то дружинники княжі форпост воїнів христових з димом пустять. Ну, а якщо на вузькій стежці зійдуться, то неодмінно половину там же і покладуть... Загалом, справа проста, як і скрізь між сусідами водиться. І згадувати не варто. Але останній рік усе змінилося. Тільки сліпий не побачить, що обидві сторони готуються до війни. Та вони й таємниці цього не роблять. Відкрито закуповують залізо, зброю. Вербують воїнів... Бездоспішну рать навчають... І шукають союзників...

Фон Шварцреген перевів подих, чи то задумавшись, чи докучало йому там щось, знову безуспішно пошкріб кольчугу на грудях.

— Загалом тут теж усе зрозуміло. Брандербуржці та інші німецькі міста хрестоносців підтримають поза всяким сумнівом. І з інших лицарських орденів та західних країн, з благословення Папи допомога прийде. А на боці слов'ян усі ті князі та племена, які владу Риму визнати не бажають, а своїм богам моляться.

У тому, що намагався пояснити мені барон, для людини з майбутнього не було нічого нового. І хоч я історію вчив не стільки за датами, як за пригодами, тому навіть не став би намагатися згадати яка битва — Грюнвальдська чи Льодова трапилася раніше, — вектор відносин між псами-лицарями та їхніми сусідами пам'ятав досить чітко. Читав і Сенкевича і ще деяких авторів… Тож слухав я «Шварцнегера» краєм вуха, посилено намагаючись придумати хоч якийсь хід чи трюк, який зміг би хоч трохи покращити моє становище. Оскільки на пряму співпрацю з їхнім благородством йти не хотілося.

— Отже, єдина сила, яка ще не визначилася з вибором: до кого приєднатися… — тим часом віщав барон, — це Жмудь. Загалом і не сила, якщо вдуматися. Максимум два полки легкої раті. Але, пам'ятаючи притчу про соломинку, що зламала хребет верблюдові, ніхто не хоче, щоб навіть ця дещиця прийшла на допомогу його ворогові. Тому Папа обіцяє всілякі блага жмуді — якщо вони приймуть католицтво і стануть на бік хрестоносців, а князі — намагаються зміцнити литовців у православній вірі. І саме для цього з Києво-Печерської лаври до храму Расейнян відправлені мощі святого великомученика Артемія Антіохського.

— А-а, то ось що ви шукаєте?

Блін, тільки мощів мені не вистачало. Тут сам, того й дивися, до сонму великомучеників пристанеш. Але якщо все так, то я потрапив конкретно. Найжорстокіші і кровопролитні війни, в найближчій історії людства, траплялися якраз на релігійному ґрунті. І немає гірших катів, ніж солодкоречиві фанатики святоші, що завдають тортур з Ad maiorem Dei gloriam на вустах. Два престоли намісників божих зійшлися в бійці за переділ сфер впливу і, відповідно, фінансових потоків — суму яких мені навіть приблизно не уявити, і в цій битві титанів, не те, що доля окремо взятої особи — а існування цілих народів нікого не хвилює. Змахнуть як крихту з ігрової дошки. І це я ще себе тішу…

— Саме так, — кивнув барон, наче в думки зазирнув. — І досі не можу зрозуміти: навіщо тобі це потрібно? Ви ж у Христа не вірите? То поясни мені, Степане, чим для варвара ті, що кладуть хрест справа наліво, кращі за тих — які хрестяться навпаки?

— А є різниця? — я постарався максимально достовірно зобразити зацікавленість у цьому питанні. — Я й не знав…

— Тим паче, — зрадів Шварцреген. — Так розкажи мені: де реліквія, і забудемо про все, як про випадкове непорозуміння. Ти ж не дитина. Вдома, мабуть, теж доводилося від вождя незаслуженого прочухана отримувати?..

— Бувало, — погодився я. — Але я, пане бароне, як і раніше, не розумію: з чого ви вирішили, ніби я до цього причетний?

— Сам подумай… — сіпнув плечима лицар. — Від вірної людини нам відомо, коли з Білозерська було відправлено реліквію.

— І що? Окрім обозу Круглія того дня ніхто не залишав місто?

— Чому ж… були й інші. Але всіх, хто рухався на захід чи північ, уже перевірили… — з тону барона було зрозуміло, що кількість душ у православному Раю збільшилася, а тому, відправляти туди ще одну, чи ні — для нього не питання.

— З купцем зрозуміло. І все ж таки — я тут з якого боку.

— Це ми вже говорили. Якщо мощів немає у купця, значить вони у того воїна, що негласно супроводжує та охороняє обоз. А тепер відповідай: хто допоміг Круглію відбитися від розбійників?

— Та я цього й не приховував.

— Цього ні, а вдруге? Адже Фрідріх упізнав тебе.

— Він сказав, що схожий.

— Схожий — це коли є з ким порівнювати, — посміхнувся барон. — А якщо в усьому окрузі немає жодного чужинця, крім тебе? І ти ж не заперечуватимеш, що схожий на самого себе? Що скажеш?

— Я розповім… — думка щойно прийшла мені на думку була не бозна як розумна, але базувалася на стародавній істині. Якщо хочеш грамотно збрехати, скажи більше правди. — Але, боюсь, ви мені не повірите. Те, що трапилося зі мною, настільки неймовірно, що й самому...