Розділ 14

Час впевнено наближався до полудня, коли фон Шварцреген зупинив коня, а потім і зовсім повернув назад.

— Далі немає сенсу… — пробурчав барон у звичайній своїй манері, злякавши якихось птахів, що причаїлися на узбіччі. Мені стало ясно, чому він увесь цей час не розкривав рота. Схоже, лицар просто не вмів говорити пошепки.

«Ну, тобі видніше, ваше благородіє, на те ти й світлість. А мені, що наступати — тікати, що відступати — тікати. Причому, у прямому значенні. Кілометрів шість, не менше відмахали. П'ять — так напевно. Ех, зараз би на траву завалитися, та покемарити хвилин сто»

— А ви впевнені, що подальші пошуки безглузді, пане бароне? — як справжній варвар я не міг не висловити своє несхвалення припинення пошуків. Не до вподоби нам так швидко здаватися, навіть обставинам.

— Якщо його немає поблизу замку, — вдаючи, що не на запитання відповідає, а міркує вголос, буркотливо промовив фон Шварцреген, — то він може бути взагалі будь-де… Он у того дуба місце гарне. Дамо відпочинок коням.

Барон спішився і з хрускотом потягнувся.

— Добре…

— Накажете багаття розпалити, ваша світлість? — Запропонував Жнець. — У мене тут, з собою… Не так, щоб… Але якщо на вогні розігріти…

— Можна, — схвалив барон. — Займись.

Фон Шварцреген, схоже, зовсім не був засмучений тим, що облава не вдалася. Чи лицар мислив філософськи і теж вважав, що негативний підсумок теж результат? Не спитати про це я, природно, не міг.

— А хто сказав, що не вдалася?

Барон вільно розвалився, притуляючись спиною до широкого стовбура.

— Сідай. У поході не до церемоній… — фон Шварцреген показав мені рукою місце навпроти себе.

— Дякую… — я взагалі й сам би так вчинив, ну а якщо вже запрошують. — То в чому успіх?

— Все просто, Степане. Якщо воїна супроводжуючого обоз Круглія ніде немає, а ми точно знаємо, що він має бути, оскільки чутка про людоїда на порожньому місці не могла виникнути, а серед товарів купця немає потрібної мені речі… То що це означає?

— Не знаю.

— А я — знаю… — меч немов сам собою опинився в руці барона і вперся вістрям мені в груди. — Не сіпайся!.. Жнець! Зв'яжи йому руки. Ти ж не заперечуватимеш... Людожер?

— Я?! — хоч і з іншої причини, але щире здивування мені вдалося розіграти чудово, поза сумнівом, — навіть натиск вістря трохи ослаб.

— Так, Степане. Як не крути, а воїн супроводу, він же хранитель реліквії і він же Людожер — це ти.

— Запевняю вас, ви помиляєтесь.

— Іншої відповіді я й не чекав.

Оскільки Жнець уже встиг міцно стягнути мені зап'ястя мотузкою, барон прибрав зброю в піхви і знову відкинувся на ствол дуба. Навіть очі прикрив...

— Ніколи не зустрічав ворогів, які відразу зізнавалися, — кивнув фон Шварцреген. — І це правильно. Зрада — найгірший із гріхів. Я сам, без роздумів та жалю, повішу кожного, хто мене зрадить. Але ось яка заковика... ти однаково все розповіси. Повір, я ще не зустрічав людину, якій вогонь не розв'язав би язика. І я негайно наказав би сунути тебе ногами в багаття, якби не вірив, що ти, Степане, той за кого себе видаєш. Тобто далекий він наших турбот варвар, який просто не розуміє, у що вліз.

— Дякую…

— Не поспішай дякувати. Це не виправдовує тебе, а лише пом'якшує жереб та покарання. Щось у тобі є таке, що викликає… — барон зам'явся, підбираючи потрібне слово, але, мабуть, не знайшов, бо махнув рукою і продовжив. — Після того, як я почну тебе катувати, ти заговориш. Спершу, як справжній воїн, терпітимеш, але — все одно здасися. Тому що померти я тобі не дам, а біль буде моторошний. Ось тільки, навіть після того, як ти відкриєш мені всі таємниці, біль не втухне. І я, зі співчуття до мук, буду змушений дарувати тобі смерть.

— Ви вмієте лякати, пане бароне, — я спробував видавити з себе посмішку. — Я навіть спітнів. Сподіваюся, це жарт?

— Схоже, ти мені не повірив… — лицар удавано позіхнув. — Гаразд, поки Фрідріх зі своїми людьми ще не під'їхав, трохи часу ми маємо. І я, так і бути, розповім одну історію, сподіваючись знайти в тобі вдячного слухача.

— Обіцяти не можу, але вислухаю з великим задоволенням.

— Добре тримаєшся. Впевнений — розум візьме гору, і ти встигнеш прийняти правильне рішення, перш ніж Жнець заготовить достатньо вугілля.

— А що це мені дасть? — я, як і раніше, тягнув час. Не дарма ж розумні люди стверджують, що надія вмирає останньою. Встигнувши поховати обох своїх сестер і навіть матір. — Це не означає, що я згоден зі звинуваченням. Але все ж? Що, окрім життя, отримаю взамін?

— Хіба цього замало? — барон подався до мене.

— У наших землях, давно, ще до мого народження, жив один кобзар. І була в нього пісня про мужність...

— Загалом, це я збирався розповідати тобі історію, а не вислуховувати твою. Втім, так і бути — кажи. Може, це й справді важливо?

— Я не кобзар. Довго та гарно співати не вмію. Але кілька фраз запам'ятав, — я заплющив очі і процитував, завчений ще у школі уривок: