Розділ 13

Раніше я думав, що лицар, особливо з тих, хто при званнях і титулах — це щось подібне до легкого танка, або хоча б — бронетранспортера. Тобто, завжди у броні та верхи. І це чергове, вже й не пригадаю яке за рахунком, кліше знову розвіялося під натиском правди життя. Фон Шварцреген якщо чим і відрізнявся у спорядженні від відібраних Лисом колишніх браконьєрів, то тільки якістю тканин та зброї. Щільний шкіряний камзол, з додатковими накладками на грудях та спині, витриманий у коричнево-зелених тонах та світло-сірі, тонкої пряжі рейтузи, заправлені у високі чоботи. На голові — коричневий, м'який берет, прикрашений єдиним, але дуже довгим пером, якогось невідомого мені птаха. На широкому поясі барона висів короткий меч, а через плече було перекинуто сагайдак зі стрілами. Півтораметровий простий тисовий лук, зі знятою тятивою, господар замку тримав у правій руці, злегка спираючись на нього, як на палицю.

І все ж поголос народжується не на порожньому місці. З висоти свого росту мені вдалося помітити, як у розрізі камзола блиснули кільця кольчуги. Дрібниця, але приємно. Фон Шварцреген хоч і поводився так, ніби збирався на полювання з цілою зграєю псів і загоном озброєних загонщиків, виказав повагу до зубів непередбачуваної «дичини». Побоювався, тобто...

Час до світанку пролетів швидко.

Спершу барон вирішив довести до логічного завершення виставу, розіграну ним для Круглія. І оголосив, що мені час зустрінеться з купцем, щоб остаточно обговорити вартість винагороди. Оскільки затягувати з «гостиною» більше не мало сенсу.

А що я? Треба так треба. Інший на моєму місці, може, почав би сперечатися, поліз битися... Жартую.

Вид купця і дядька Озара мене дуже втішив. Таких похмільних пик я не бачив давненько. Навіть з урахуванням загального застілля в корчмі Західної Гаті. Ось що означає, вшановували гостей барона з усією старанністю. Круглій, схоже, навіть не одразу мене впізнав. У всякому разі, нічим цього не видав, а мовчки витріщався і періодично гикав. Поки барон не змилосердився над страждальцем і не звелів подати вина. Заодно вже всім налили.

— Ну, то як, гість шановний? — фон Шварцреген, як господар і єдиний із усіх присутніх титулований дворянин, сам направив розмову в потрібне йому русло. — Ти визначився? Розрахуєшся зі своїм рятівником добром, чи заплатиш грошима?

— Я готовий… так… — Круглій спробував кивнути, але голова його, мабуть, надто поважчала за останню добу, і купця хитнуло вперед. Міг би впасти, якби ми з Озаром не встигли його підтримати.

— Ти, давай… обережніше, — засміявся барон. — А то знову за своє життя виявишся Степанові винен.

Фон Шварцреген трохи помовчав, але оскільки купець явно не поспішав продовжувати, уточнив:

— Готовий це добре. Але ти не сказав: до чого? Товар чи гроші?

— Можу… — виразно промовив Круглій і знову замовк.

Цікаво, це він у себе стільки хмільного влив, щоб теж час потягнути, чи зі страху? Адже хто як не Круглій розумів: де він знаходиться і чим усе це може закінчитися будь-якої миті. Ось і вигравав час єдиним доступним способом. Виходячи з того, що немає сенсу вести в катівню п'яного до непритомності.

— Мені що, кліщами з тебе кожне слово тягнути? — фон Шварцреген починав втрачати терпіння.

Ось! Не дарма в народі кажуть: «не буди лихо поки тихо». Я ще й подумати не встиг про тортури, а барон уже підхопив думку.

— Не треба… — купець теж усвідомив, що не варто сердити господаря замку, і спробував вимовити довшу фразу. — Я згоден… як скаже…

— Ага, — цей варіант, схоже, влаштовував барона. — Слово за тобою, Степане. Вибирай…

— Я візьму товаром, але з однією умовою.

Моя відповідь давно була обдумана, зважена і приготовлена.

— Якою? — гість Круглій і шляхетний лицар запитали разом. Майже хором. Зачепило, отже. Купець навіть виглядати став значно тверезішим.

— Я хочу супроводжувати обоз до кінцевого пункту. І отримати гроші із продажу вже на місці.

— Це ще що за дурощі? — здивувався барон.

— До нас теж купці заїжджають… — почав я здалеку. — Один часто у домі батька зупинявся. І я якось спитав його: «Навіщо так далеко товари возити?». А він пояснив: «Що чим далі доставиш товар від того місця, де його взяв — тим дорожче продаси». Ось я й подумав: «Якщо продавати не поряд із Білозером, а там, куди Круглій і сам хотів усе відвезти, то й грошей більше буде»

— Розумно... — кивнув Шварцреген. — І практично. Бачу, що ти вмієш слухати. Але навіщо самому? Візьмемо з купця слово, що по дорозі назад розрахується, і нехай їде. Чи ти боїшся, що обдурить? Так це дарма. Навіть не подумає, інакше віри йому ніде більше не буде, і торгувати з брехуном ніхто не стане... Правильно кажу?

— Саме так, — погодився Круглій. — Купецьке слово вірніше за печать. Сказав – зобов'язаний виконати. Торгувати, може й будуть, якщо товар гарний. Але з Гільдії миттю виставлять. А без її захисту — обоз легка здобич для кожного, хто сильніший.

— Ось. Чув? — барон прогнав з лиця кислий вираз, що з’явився купець згадав про силу Гільдії.

— Не обману я побоююсь я, а розбійного люду. Мало що. Двічі вже, як знаю, на купця нападали. А що якщо втретє не вдасться обозникам відбитися? І товар мій згине, і з боржника мертвого не спитаєш. Тому я й хочу сам за всім доглянути. А якщо дозволите, ваша світлість, то й із компанії найняв би на допомогу кількох хлопців? Разом потім і на службу до вас повернемося.