Розділ 12

Передчуття Рудого Лиса не обдурило. Не встигли ми проковтнути розрізаного навпіл засмаженого на рожні каплуна, як у двері «Веселого Свина» забіг захеканий ландскнехт. Він з порога окинув поглядом шинок і полегшено зітхнув, помітивши нас.

— Капітане, не кидай у мене кухлем! Давай, я краще так вип'ю, — плюхнувся він на вільний табурет і потягся до вина, яким Фрідріх запивав жирне м'ясо. — Як припалений ношуся по всьому замку, вас обох розшукуючи.

— Чого тобі, необережність матері? Не бачиш хіба, я зайнятий, — пробурчав капітан, але забирати кухоль не став.

Той жадібно сьорбнув. Секунду посидів із напівзаплющеними від задоволення очима. Потім сьорбнув ще раз, але на два ковтки там не набиралося. Здивовано зазирнув у кухоль і зітхнувши розчарування, поставив його на стіл. На мій жбан із квасом вояка не зазіхнув.

— Пан барон хоче вас бачити.

— Разом? — трохи здивувався Лис.

— Так. Вийшов у коридор, покликав мене і прямо так і сказав. Знайди Фрідріха та варвара. Вони десь пиячать. Я й помчав сюди… — кнехт схаменувся, але було пізно. Слово не горобець.

— А казав: забігався шукати, — пробурчав Лис. — Будеш винен кухоль пива.

— Та там лише на один…

— Щоб не хитрував, Жнець… — погляд Фрідріха поважчав. — Лис у компанії може бути лише один. І це я! А якщо хочеш, щоб я борг пробачив і навіть пригостив тебе просто зараз — викладай, що встиг підслухати.

— Я?

— А інакше якого біса ти б ошивався біля кабінету барона? Щось не пригадую, щоб посилав тебе нести чергування всередині донжона... Жнець, не крути. Я навіть ущент п'яний буду розумнішим за вас усіх, разом узятих. Чи ти цього ще не зрозумів?

— Зрозумів, — опустив той погляд.

— От і славно. Гей, хазяїне! Ще пару кухлів! А ти не чекай, не чекай!.. Сповідайся вже.

— Загалом довірена особа пана абата в Білозір'ї донесла, що купець порожній. Обоз Круглія тільки приманка, а те, що ми шукаємо, несе одна людина. Незрозуміло лише як? Чи він попереду обозу поскакав і давно вже в Жмуді, а то й у самих Росієнах. Або навпаки — повзе позаду, даючи купцеві можливість розвідати шлях і прийняти удар на себе.

— Людожер!.. — хлюпнув себе по коліна Фрідріх. — Щоб мені з цього місця не встати! Це точно він!

Ми зі Женцем мовчки дивилися на капітана.

— Так, Фрідріху, Лисом тебе прозвали не дарма… — рокітливий бас барона прогримів у шинку, як справжній грім. — Додати б до цього трохи послуху — ціни б тобі не було. Втім, тоді ти вже став би псом. А псів у мене і без тебе достатньо. І рудих, і чорних, і навіть лисих.

Фон Шварцреген стояв у дверях, загороджуючи весь прохід. Ну, як я вчора, коли прикривав від очей стражників Чічку.

— Всі геть... Ви троє — залиштеся.

Барон неквапливо ступив усередину, тоді як мешканців замку, що сиділи за столами, немов вихором вимело і викинуло з харчевні, через двері, що звільнилися.

— Думаєш, уся та допомога, яку невідомий воїн так вчасно надає купецькому обозу і чутки про чудовисько — з одного городу овочі?

Барон сів на лаву за сусідній стіл. Невиразно змахнув рукою, і господар шинку негайно поставив перед ним повний глечик. Примчав ще раз, змінив наші порожні миски та кружки на повні, вклонився барону і зник.

— Їжте, їжте… — барон відпив прямо зі глека, проігнорувавши кубок. — Людожер. Гм, цікаво…

— А як інакше, пане бароне? — капітан навіть не доторкнувся до м'яса та пива. — Що може точніше відлякати лихих людей від обозу, як недобра слава? Мовляв, і потикатися нема чого. Його злий дух оберігає. І справді схоже. Двічі… — тут Лис зам'явся і трохи винувато подивився на барона, але фон Шварцреген і бровою не повів, — …намагалися його розорити і обидва рази, як з-під землі, появлявся горезвісний «велетень». Круглію це теж відомо, інакше він не вирушив би в дорогу з такою мізерною охороною. Та й тим, хто знає більше за розбійників, пряме підтвердження. Не сумнівайтеся, цінності в обозі величезні. Он який у нього страж з'явився! Нападайте і не сумнівайтеся.

— А якщо й справді невідоме чудовисько? Чи ти зовсім у злих духів та іншу нечисть не віриш?

— Я ревний католик, пане бароне! — Фрідріх розмашисто перехрестився. — Мені не належить боятися чортів. Та й… — капітан знову зам'явся. — Я бачив його.

— Кого? Чорта? Чи ти про велетня цього? Людожера?

— Ну, про людожерство судити не стану, за одним столом з ним не сидів. А бачити — бачив. Зле, правда. Через полум'я багаття. У бою... Не до оглядин було. Старший в обозі — мечник вправний. Але, що ніякий той, невідомий ратник не велетень, хоч зараз присягнуся. Високий чолов’яга, міцний — це так. Але нічого особливого. Наш Степан, — капітан кивнув на мене, — може, й вище буде.

— Кажеш, схожий на Степана? — барон пильно глянув на мене.

Трясця, навіть мурашки під одягом забігали. Сподіваюся, мій погляд у відповідь був досить безтурботний.

— Ні, — Рудий Лис не замислювався. — Той нижчий і в плечах ширший.

Спасибі багаттю і полум’ю, що спотворює постать. І що капітан на одяг увагу не звернув. Бо я навіть перевдягтися не здогадався.