До лиха чи добра, але ми й на пару сходинок піднятися не встигли, як заповітні двері відчинилися і з них вийшов хтось, у довгополому, світлому плащі з каптуром. Саме хтось. Бо просторий бурнус приховував від чужих поглядів не лише обличчя, а й постать. Тож не можна було навіть зрозуміти — це чоловік, чи жінка. Але стражників стать гостя хвилювала найменше. Принаймні менше, ніж право проходу.
Може, на них так вплинула присутність капітана, але з гідними похвали завзяттям і швидкістю, двоє з них вискочили в коридор і рішуче заступили дорогу невідомому.
— Хто такий? Звідки?
Таємнича особистість, як і раніше, зберігаючи мовчання, виставила назовні руку, як для поцілунку — долонею вниз. Кисть у незнайомця була явно занадто широка як для жінки, а для чоловіка надто біла і гладка. Ні, у своєму світі я б і роздумувати не став, доводилося в деяких бачити і манікюр, але з огляду на примітивні звичаї середньовіччя — таке поєднання видалося дивним. Щоправда, лише мені.
Стражники і Рудий Лис дивилися не на анатомічні характеристики руки, а на перстень, що недобре спалахнув червоним полум’ям у світлі смолоскипів. Караульні розступилися так поспішно, ніби їх розштовхала незрима рука, а капітан шанобливо вклонився.
— Монсеньйор...
Рука недбало перехрестила схилену голову і сховалась назад у складки плаща. Тепер шлях нагору йому заступав лише я. В принципі, можна було й відсторонитися, але ж я варвар. Що означає, дубина необтесана і хам, який нікому не поступається дороги. Він мені хто — вождь племені, чи батько рідний, яких кожному поважати треба і кланятися не соромно?
Невідомо, чим наше незриме протистояння закінчилося б, якби Фрідріх не вирішив усе по-своєму. Капітан просто згріб мене в оберемок і відтяг убік. Після чого невідома особа духовного сану (я тільки зараз згадав, кого обзивають монсеньйорами!) поважно пройшла далі.
— Ти зовсім здурів? — зло просичав мені у вухо Лис.
— А що таке? — цілком щиро здивувався я.
— Якого диявола ти преподобному дорогу заступив?
— Я? Коли?
— Геть дурний, чи що? Та тільки ж бо…
— А, зрозумів… — я спантеличено пошкріб груди. — Ця, замотана у тканину, лялька була кимось важливим. Ну, вибач… Звідки мені знати. У нас так тільки каліки та жебраки одягаються. І воїн швидше псові дорогу дасть, ніж такій нікчемі.
— Тихо, ти!.. — капітан ледве втримався, щоб не заткнути мені рота, а в голосі його пролунала неабияка тривога. — Якщо він почує, то нам усім хвости на роги накрутять.
Але судячи з того, що розмірені кроки ні на мить не затрималися і не збилися з темпу, монсеньйор або нічого не почув через щільну матерію капюшона, або вважав нижче за свою гідність — розбиратися з неввічливістю якогось пришелепуватого стражника.
— Добре. Я зрозумів… А хто ж це?
— Менше знаєш міцніше спиш. Пішли краще до шинку, поки ще є час. Чую, скоро не до застілля стане.
— Та що трапилося? Можеш пояснити?
— Слухай, Степане, — капітан недвозначно підштовхнув мене в спину, мовляв, ворушили копитами. — Ти, мабуть, непоганий хлопець. І якщо залишишся в моїй компанії довше, може бути, що ми ще потоваришуємо. А зараз прийми одну пораду: менше питай, більше слухай і мотай на вус… Чужі таємниці та секрети небезпечніші за гадюку. Від її укусу ще можна врятуватись, а тут… Дізнаєшся зайве — вважай, покійник. Легше з ешафоту цілим зійти. Одне можу сказати точно: щоразу, коли монсеньйор з'являвся у замку, знаходилася робота і нашим мечам.
— Це добре… — як справжній син далеких і засніжених гірських вершин я не міг не порадіти майбутній нагоді побитися. — Я готовий…
— Домовилися, — капітан не заперечував. — Заодно й погляну тебе в ділі. Ну, ти чого знову застряг?
— Вже…— я зрушив з місця і бадьоро потопав угору. — Ще одне питання можна?
— Якщо воно буде останнім сьогодні, — хмикнув капітан. — Бо дивно виходить. Начебто я мав тебе розпитувати, а натомість… Обіцяєш?
— Ні.
— Тобто? — здивувався Рудий Лис.
— Як я можу обіцяти те, що не зможу виконати? Адже я тут уперше і зовсім нічого не знаю. Простіше зашити собі рот.
— А ти завжди виконуєш свої обіцянки?
Я знову зупинився, повернувся до капітана і поклав йому руку на плече.
— Лисе, я що — схожий на жінку?
— О, Боже мій! — Демонстративно закотив очі той. — Як же з тобою важко. Ні, не схожий... заспокойся. І це, Степане, крокуй далі, дуже тебе прошу. Поговоримо за столом, якщо так припекло. А то з усіма твоїми зупинками ми й до зими з підвалу не виберемося.
— Виберемося… — я повернувся назад і почав крокувати через щабель. — То я можу спитати?
— Та питай уже, чорти тебе бери!
— Той замотаний пан увійшов через двері у підвалі… Там що, підземний хід?
— Щось на зразок цього. Задоволений?
— Ні…
— Господи, дай мені терпіння! Чому? Що цього разу не так?
— Ми надто глибоко під землею. Навіщо стільки зайвої праці? Можна було зробити вихід вище. Он, хоч тут… — я ніби мимоволі вибрав найближчі двері. І, звичайно, зовсім випадково вони виявилися тим самим приміщенням, де тримали Чічку.