Розділ 10

Коли стало зрозуміло, що варвара, який занадто підгуляв, ніщо не розбудить, гостинність вартових розтяглася ще далі, — мене перенесли на лежанку і поклали відпочивати. Логічно розсудивши, що навряд чи капітан сердитиметься за те, що охоронці прихистили у себе його товариша по чарці. Порушення, звісно, але яка небезпека може походити від смертельно п'яного?

Спочатку я прикидався, а потім, якось непомітно для себе самого, заснув по-справжньому. Втім, чому дивуватися? За останню добу я поспав лише кілька годин, та й то сидячи на дереві. Наснилося щось із дитячих спогадів. Як ми з батьками палили на дачі сухий бур'ян, бадилля, хмиз і пекли в попелі картоплю. Сновидіння було яскравим, живим та сумним.

Хотілося б, щоб сон продовжувався якнайдовше, але на жаль... Не минуло й кількох годин, за моїми суб'єктивними відчуттями, як ідилія закінчилася.

— Степане! Чорт тебе забирай. Ти куди подівся?! Степане!

Рик капітана повернув мене до тями краще за ківш холодної води. Я навіть мерзлякувато поїжився. Але — продовжував зображати сплячого. Зараз час працював на нас, і я збирався тягнути його так довго, як удасться.

— Степане! Проклятий варвар… Втік, сучий потрох?!

— Капітане! Він тут. Унизу.

Хтось із охоронців ризикнув відгукнутися, побоюючись, що крики Фрідріха сполошать увесь замок.

— Де це у вас?

— У кордегардії…

— І якого біса він там робить?

Чоботи затупотіли сходами.

— За вином прийшов...

— За чим? — кроки стихли, а голос капітана пролунав зовсім близько. — Ти що п'яний?

— Дивлячись на вас обох, точно б не відмовився, — приєднався до розмови інший стражник. З ветеранів, судячи з вільності спілкування з капітаном,... — Тільки в нас тут, окрім барила води, нічого немає.

— Так якого ж…

— Ну, Лисе, це ти сам у нього спитай, — так само трохи глузливо відповів ветеран. — А ми за що купили, за те й продаємо. Он твій варвар, а ось відро з яким він до нас приперся. Сказав, що ти хочеш вина. Потім ліг упоперек дверей і заснув. Розбудити його ми не змогли.

— Угу... — голос капітана став задумливим. — Щось таке я пригадую… Скільки ж це ми з ним вижлуктили? Сильний хлопець. І побитися не дурень, і за добавкою пішов... Якщо він ще й на мечах не гірше вміє...

— Це навряд, капітане, — озвався й третій стражник. За голосом, ніяк не молодший за того стражника, що я на мосту зустрів.

— Чого так, Рубане? — зацікавився Фрідріх.

  — Та ходив я кілька разів, у молодості, з караваном у варварські землі... Ці молодці більше до сокир чи палиць привчені. Звичайний меч їм не по руці. Занадто легкий. А двуручник дуже дорого коштує. Із залізом у тих краях погано. Вони варити сталь не вміють, а привізна... Самі розумієте. Тільки на сокиру чи топір і вистачає. Ну, а хто бідніший — стовбур молодого дуба обкарнає, от і готова зброя. На власні очі бачив, як варвар такою дубиною сікача вагою в п'ять центалів, одним ударом уклав.

«Дякую тобі, добра людина, тепер і мені легше пояснюватиме свою криворукість. Бо з мечем мені й справді лише на підготовчі курси записуватись. До речі, час би вже!.. Невідомо, скільки тут стирчати доведеться, може — і все життя. Тож варто почати освоювати корисну науку. Смішно? Людина з розвиненого капіталізму, тобто спадкоємець тих, хто пережив і колективізацію, і індустріалізацію, і навіть календар Майя, готується в учні до місцевої професури забійної справи. Трясця... Закінчу цей вестерн з Чічкою і таємницями Круглія, треба буде розкинути мізками і зайнятися хоч якимось внесенням прогресу в народні маси…»

— Степане, годі дрихнути!

Чиїсь руки схопили мене за плече і стали безцеремонно трусити, як прапорщик грушу.

— Вставай, тобі кажуть.

— Відчепись...

Як всякий порядний варвар, якого намагаються будити, я махнув кулаком, а потім ще й брикнув, не дивлячись. Хтось болісно охнув і добряче вилаявся.

Мені навіть смішно стало. Згадалася яскрава сценка з дитячого фільму. Там богатиря Соловей-розбійник будити намагався. Свистом… Ну, той його й приклав. Після чого бідолаха ходив із перев'язаною щокою і всім скаржився, що йому знову свистячий зуб вибили...

— Може, ну його? — спробував вирішити справу мирним шляхом хтось із стражників. — Сам проспиться.

— Не можна, — не погодився капітан. — Барон нас ось-ось схопиться, а я ще й не розпитав його ні про що. Несіть воду…

Холодний душ не входив у мої плани, але заради часу, що спливав, варто було потерпіти і це знущання. Я зібрався, налаштувався і... заволав на все горло, коли крижаний водограй ринув мені на голову і плечі. Схопився і спробував відірвати від лежанки дошку.

— Уб'ю!

— Тихо, тихо… вояка… — засміявся Рудий Лис. — Чого галасуєш? Не потонув же?

— Ні… — похитав я головою, вдавано розгублено оглядаючись і обмацуючи себе. — А що це було? Де ми?

— Там, де й раніше. Лише поверхом нижче. Ти чого сюди поперся?

— Я?