Розділ 6

— Губить людей не пиво, губить людей вода!

— Oh, ja, ja! Ich will nicht das Wasser... Ich trinke Bier! (нім, — О, так, так! Я не хочу води... Я питиму пиво!)

Дивно наскільки вживання хмільного сприяє широті та тверезості думки. Адже я навіть не замислювався: якою мовою ми спілкуємося, поки не заспівав куплет своєю, а Фрідріх не заговорив німецькою. І тільки тепер усвідомив, що весь цей час, поки перебував у Гаті та в замку, говорив на дикій суміші, складеній зі словникового запасу як мінімум трьох народів. Діалект — можливий виключно у прикордонних районах.

Втім, це лінгвістичне відкриття стало побічним продуктом пиятики. Як антисептичний ефект анілінового барвника для вовни, «Діамантового зеленого». Сьогодні найвідомішого на всьому пострадянському просторі під назвою «зеленка». Я розумію, мене розуміють — ну й добре. Набагато важливішим було досягнення іншого результату спільного застілля — після чого капітан найманців перейшов на рідну мову. А це, як стверджують знавці, найвищий ступінь несвідомої поведінки. Говорячи простіше — упився в мотлох. Отже, подальшим моїм планам Рудий Лис не міг перешкодити.

Сам я випиваю рідко, та й не люблю. Чи спадковість така трапилася, чи організм сам так безглуздо налаштований, але для досягнення ейфорії мені треба вижлуктити стільки, що вже просто не лізе. Одного разу, на суперечку з друзями, приблизно за півгодини, я випив трилітрову сулію самогону. Ще через півгодини все це виблював із себе, а сп'яніння так і не настало. А минулого літа встановив свій особистий рекорд. На дні народження товариша, в процесі приготування та поїдання шашлику, коротше — за вечір, влив у себе дев'ятнадцять банок пива. Міг і двадцяту, але набридло в кущі бігати…

Та й заняття спортом — якби не дуже корелюються з п’янством.

Це я до того, що яким би професіоналом у вживанні хмільного не був рудий Фрідріх, нарвався він ще на того «любителя». І наш негласний поєдинок плавно підходив до нищівної поразки команди господарів. Зважаючи на явну перевагу гостя з майбутнього.

— На, цмули… геноссе… — я простяг капітанові свою, ще майже повну кружку.

Як виявилося, решту запасів ми встигли випити.

— Данке… — Фрідріх присмоктався до посудини, як верблюд після тижневої подорожі безводною пустелею до джерела в оазисі. Одним духом допив до дна, гикнув і… повалився набік.

— Бітте…

Другий рівень, куди звелів відвести мене фон Шварцреген, був не в бельетажі, як можна було подумати, а в підвалі. Двома ярусами нижче за цокольний поверх.

Проте, кімната, в яку ми з Фрідріхом увійшли, зовсім не була схожа на тюремну камеру і особливо на робоче приміщення майстра заплічних справ. До речі, саме так я й подумав — посміюючись і проганяючи мандраж. Звичайне багатофункціональне приміщення, готельного типу, де можна і за столом із друзями посидіти, і солодко поспати на широкому двоспальному ложі, скромно відгородженому вовняним балдахіном. Ось тільки жодного виду з вікон, з цілком зрозумілих причин, не передбачалося. Шкода, для мене дуже важливо було дізнатися: чим закінчилася зустріч барона та Круглія.

Виходячи з того, що фон Шварцреген вирішив використати мене, як привід для законної ревізії товарів купця (а як ще можна оцінити третину, якщо не обстеживши весь вантаж возів?), занадто нахабною і безцеремонною вона бути не могла. Схоже, з купецькою Гільдією справді рахувалися. А з іншого боку, якщо Круглій був так рішуче налаштований не віддавати скарб, невідомий мені, то навряд чи він люб'язно погодитися надати весь свій крам барону для огляду.

Але поки капітан найманців залишався при свідомості, будь-які пересування замком мені були недоступні.

Можна б його й приголомшити. Фрідріх не особливо побоювався мене і кілька разів дуже вдало підставляв голову для нокауту, і все ж таки я не скористався нагодою. По-перше, — я не був до кінця впевнений, що Лис мене банально не провокує, а за дверима давно виставлена посилена варта. А по-друге, — ще не вечір… Негайно тікати із замку я все одно не збирався, бо нічого не довідався про долю Чічки. Ось і нічого нагнітати. Тому що гість, який занадто активно розмахує кулаками, легко може поміняти свій статус на в'язня. А воно мені треба?

Зате тепер, акуратно поклавши капітана найманців спочивати, навіть присунувши стіл до лежанки, щоб він випадково не впав і не прокинувся, я рушив на розвідку. Для легенди тримаючи наперед себе порожнє відро з-під пива.

Міг і не обережно. За дверима не було нікого.

На звичну сходову площадку, тільки освітлену не електричними лампами, а єдиним смолоскипом, та сходинки вже не бетонні, а дерев'яні — виходило четверо дверей. А самі сходи вели рівно як вниз, так і вгору.

Прикриваючись тим самим відром, як перепусткою, я спершу піднявся на поверх вище.

Нічого особливого. Тих самих четверо дверей. Троє глухих, одні з невеликим віконцем забраним у ґрати із металевих прутів.

Я обережно наблизився і так, щоби мене не помітили зсередини, обережно зазирнув.

Бінґо! Чічка була тут.

Дівчина лежала на такому ж «типовому» ложі, як і в тій кімнаті, де щойно пиячив я сам. І, судячи з мирного виразу обличчя, добре помітного при світлі двох свічок, що ще не догоріли у свічнику на столі, а також — по одягу, що перебував у цілковитому порядку, з дівчиною якщо і обходилися не зовсім належним чином, то лише трішки. В рамках допустимих вольностей у цей час і в цьому світі.