Розділ 5

Про те, що найкоротша відстань між двома точками є прямою лінією, знають не одні геометри. Наприклад, давньогрецький тезка знаменитого Піфагора, навряд чи зміг би стати великим математиком, зате зробив крок на олімпійський п'єдестал, завоювавши титул чемпіона в панкратіоні та боксі.

Судячи з замашок, володів цим знанням і Фрідріх.

Як тільки ми зблизилися, капітан одразу спробував заліпити мені в ніс. У класичному стилі вуличного забіяки. Відразу видно простолюдин. Ні щоб благородно тріснути суперника у вухо, а потім, не менш благородно та красиво, нокаутувати ударом у щелепу.

Даремно старався. У мене хороша реакція і свій ніс я надто люблю, щоб підставляти під чужі кулаки. Нічого подібного (після другого перелому) я навіть на тренуваннях собі більше не дозволяв. Неприємні відчуття… Та й вигляд потім дуже дурний, з розпухлим носом та синцями під очима. Про побачення можна забути як мінімум на тиждень. А крім того, я не з дитячого садка на цей імпровізований ринг вийшов...

У ніс навіщо б'ють? Щоб кров хлинула і деморалізувала супротивника?

Є така версія, але не завжди вдається. Мені, наприклад, ще після першої травми припікання капілярів зробили. Тому тепер, щоб вичавити криваві соплі, треба дуже добре постаратися. Аж до відкритого перелому.

Тут інша фішка. Удар у ніс завдають, щоб очі засльозилися. Така реакція в організмі. Так що якщо в когось із дівчат виникне бажання побачити сльози навіть найкрутішого мужика, немає потреби пхати йому під ніс очищену цибулину, — досить незручно буцнутися в той самий ніс чимось твердим. Наприклад, чолом.

А коли все довкола бачиш, як у дощ через лобове скло автомобіля зі зламаними «двірниками», багато не навоюєш. І бути тобі битим, якщо ти тільки не Ван Дамм, який і наосліп крутіший за всіх на кінознімальному майданчику.

Загалом, я встиг трохи відсахнутися. Зовсім трохи, але цього вистачило, щоб Рудий Лис так і не почув хрускоту мого перенісся. Це його трохи збило з пантелику, і другий удар капітан провів з невеликим уповільненням. Дуже незначним. Схоже, що «двійку» він планував одразу. Але мені й цієї паузи вистачило.

Підсівши під праву руку супротивника, я досить жорстко промацав кулаком його печінку, а потім, на підйомі, додав праворуч у ділянку живота. Удар у сонячне сплетіння був би набагато ефективнішим, але по-перше, — я вже раніше приклався туди ногою. А по-друге, — завдаючи удару в здухвинну кістку, є ризик — саме в неї і потрапити.

Тоді як Хома не втомлювався нагадувати нам на тренуваннях: «Якщо б'єшся без захисту, бережи руки!».

Це тільки здається, що людина м'яка. Насправді ми (я зараз не про жінок, хоч і вони теж не плюшеві іграшки) складаємося з суцільних твердих «кутів», про які легко розбити кісточки. І якщо в минулому житті ця неприємність обійшлася б мені банальним лікарняним листком, то в цьому світі скалічені руки, з великою ймовірністю, можуть коштувати життя. Бо зовсім невідомо: з ким і як запекло доведеться битися за нього, можливо, вже наступної миті…

— Пане бароне!

Стражник, що підлетів до фон Шварцрегена, привернув до себе стільки уваги, що навіть ми з Фрідріхом мимоволі зупинилися. Відступили для безпеки один від одного і повернулися у бік донжона. На сходах якого, як і раніше, стояв господар замку.

— Пане бароне, ви веліли...

— Чого ти репетуєш, дурень? Вороги показалися?

— Ні, але ж ви… — від бігу той захекався і ніяк не міг віддихатися, тому й слова вилітали невиразними шматками. — Як тільки…

— Що?

— Обоз наближається.

Барон озирнувся на Лєшека.

— Іди, подивися…

Той кивнув і поспішив за стражником до воріт.

— Не щастить вам, — фон Шварцреген подивився на нас. — Ніяк поєдинок закінчити не вдається. То одне, то інше… А мені вже й самому стало цікаво. Степане, коли ти з Гаті йшов, купецький обоз із Білозір'я вже виїхав?

— Це ви про гостя Круглія питаєте?

— А купця Круглієм звати?

— Так, пане бароне. Круглій. Я з ними до Гаті йшов. А потім — ні. У купця ще щось трапилося, він вирішив затриматися в містечку.

— Ти сказав: ще щось?

— Ну так. Адже на їх обоз лісові розбійники напали. У кількох переходах на північ від Західної Гаті. Я допоміг їм відбитися.

— Справді? Не вихваляєшся? — наче з недовірою перепитав барон.

— Серед чоловіків мого роду не прийнято хвалитися тим, чого не робив! — З мене знову попер нагору варвар.

— Не ображайся, — барон був самою добродушністю і дружелюбністю. — Я уточнив не тому, що не повірив у твою хоробрість, а з подиву. Тим, хто врятує від пограбування купецький обоз, належить така велика нагорода, що я не розумію: чому ти тут? Гість Круглій досить відомий, а це означає — добра в обозі мав теж не на пару дублонів.

Барон оглянув мене.

— Не скажеш, скільки грошей купець відсипав тобі за допомогу?

Я непевно знизав плечима. Подумав і відповів:

— Він зробив більше.

— Ось як? І що саме?