Розділ 4

— Ми ще не закінчили, — пробурчав Рудий Лис тихо, щоб чути його міг тільки я. — Стій на місці…

Потім, навмисне зачіпаючи плечем, ступив повз мене до донжона.

— Перепрошую, пане бароне, — капітан відважив шанобливий уклін, зупинившись перед сходами і не піднімаючись угору. — Але дозвольте дізнатися, чому ви зупинили поєдинок? Маєте свої плани на цього хлопця? Не хочете, щоб я його покалічив?

Фон Шварцреген неквапливо спустився на кілька сходин нижче. Пан Лєшек і ще з десяток людей з почту пішли за ним.

— Фрідріху, мені начхати не тільки на цього варвара, а й взагалі на всіх кнехтів твоєї компанії… — прогарчав барон. Його слова, мабуть, призначалися тільки Лису, але лицар просто не вмів говорити тихо. — Хоч підітрись ними… Але я не хочу, щоб капітан найманців був побитим на очах своїх людей. Тобі незабаром доведеться вести їх у бій. І навряд чи це вдасться, якщо їхнього командира ткнуть мордою в землю. А ти — добрий, вмілий воїн, і я не маю ні часу, ні бажання шукати іншого капітана.

— Спасибі, пане бароне… — дещо здивовано промимрив Лис. — Тільки я не зрозумів, хто мене… ткне?

— Подивися на нього, — барон недбало повів головою у бік пана Лєшека. — Подобається?

Поглянути й справді було варто. Різнокольорові сліди мордобиття так вдало лягли на наслідки тривалого застілля, що дивитися на обличчя ляха без співчуття не змогла б навіть статуя Командора.

— Добротна робота, — оцінив Рудий Лис. — Пан з биком буцкався? Чи до коня з поганими намірами ззаду підбирався?

Рудий Лєшек смикнувся від такого неповажного, навіть образливого звернення, але барон зупинив його порив, лише доторкнувшись кінчиками пальців до ліктя шляхтича.

— Не вгадав, Лисе. Не далі, як позавчора пан Лєшек зійшовся на кулаках з цим самим варваром.

— Справді? — здивувався Фрідріх. — Дивно. Як я міг пропустити таке видовище?

— Поєдинок стався у Західній Гаті.

— А-а… — капітан ще раз глянув на Лєшека, потім озирнувся на мене. — То ж я його разом із друзями пару днів не бачив. І все-таки, пане бароне, я не зовсім розумію, яке це відношення має до мене?

Капітан не був дурний, інакше навряд чи зміг би тримати у покорі цілу роту головорізів. А тому вирішив не перти на рожен. Зайвий недоброзичливець у свиті пана нікому не потрібен. Тож продовжив дещо задумливо:

— Пан Лєшек лише вийшов не на своє поле… — і бачачи непорозуміння на обличчі фон Шварцрегена, пояснив. — Не шляхетна справа кулаками розмахувати. Ще б на палицях силою помірялися. Зате, я впевнений, що як зійдуться вони в поєдинку на мечах, то зараз не вашого васала, а цього варвара прикрашали б свіжі шрами. Якби взагалі живий залишився. Ви знаєте, ми не надто дружні, але фехтувати лях вміє. Брехати не стану ...

На подяку за таку оцінку пан Лєшек навіть «ляха» проковтнув. Як і всі колишні натяки та невтішні порівняння.

— А я з простолюдинів і кулаками навчений махати з дитинства, — продовжував тим часом Рудий Лис. — Отже, з вашого дозволу хочу продовжити навчання.

Барон задумався.

— Ну що ж... Тобі видніше. Але оскільки ми вже чули про можливості цього варвара…

— Степан!

Мій голос пролунав так несподівано, що з хвилину на замковій площі було чути тільки дзижчання мух.

— Що?.. — першим схаменувся фон Шварцреген.

— Степаном мене назвали, кажу… пане… — повторив я, здійснивши водночас рух головою, більше схожий на те, як коні відмахуються від мух, що лізуть у морду, ніж на уклін. І лише після цього згадав, що за легендою маю іменуватися Кузьмою.

А, та ну їх. Все одно, раніше чи пізніше, хтось помітив би парашут, що волочиться за мною.

— Варвар, — знизав плечима капітан найманців. Мовляв, що з дикуна взяти.

— Так, — кивнув барон. — Гаразд, Фрідріху, можеш продовжувати навчання. Тільки постарайся, щоб цей жеребець тебе не скинув. Засмучуся... А щоб поєдинок був цікавішим, переможець отримає від мене золотий дублон.

Почувши про неймовірну нагороду, заворушилися і новобранці, і ветерани. Така здобич вартувала ризику. І багато хто вже пошкодував, що не наважився випробувати долю.

— Ні…

Треба зав'язувати з односкладовими репліками, а то барона, та й усю його свиту скоро Кіндратій вхопить.

— Відмовляєшся від поєдинку? — шкірячи в усмішці білі, як у звіра, зуби, перепитав Рудий. — Злякався, чи що?

— Воїн, що б’ється лише заради грошей, подібний до борова, якого відгодовують на забій… — я теж вмію говорити голосно, якщо треба. — У цьому немає честі.

Площа зашуміла, наче морський прибій напередодні шторму.

Ще б пак. Крім десятка півтора лицарів із дворян, тут зібралося понад сотню ландскнехтів. Тобто саме тих, хто обрав ратну дорогу виключно через винагороду. Дехто навіть уперед подався, стискаючи руки на ефесах мечів або рукоятках ножів.

— Ти!.. — усмішка зникла з капітана, залишивши один оскал. — Ти…

— А як же слава? — продовжував я тим часом, вдаючи, що нічого не помічаю і не розумію. — Батько мене завжди вчив, що нагорода потрібна для того, щоб пригостити товаришів, коли вони прийдуть вшановувати твій подвиг. А для того, щоб заробити на кухоль пива тільки собі, немає потреби ставати воїном.