Розділ 3

Як уродженець толерантного, політкоректного і не побоюся цього слова, демократичного суспільства, я загалом і не задумався, коли мене без особливих розмов і розпитувань (жартівлива балаканина з охоронцями не в рахунок) пропустили в замок. А що в цьому дивного? Ну, захотілося туристу, подивитися зсередини на всякі там машикулі* [*від середньовічного фр., — mache-col, «бити в голову». Навісні бійниці, розташовані у верхній частині фортечних стін і веж, призначені головним чином для вертикального обстрілу противника, що штурмує стіни, закидання його камінням і т.п. У слов’ян вживався термін «бійниці косого бою» і «варниці» (від вар, варена смола, крутий окріп), діри-вбивці* (*елемент середньовічної фортифікації. являли собою отвори в стелях і склепіннях ворітних проїздів фортець які захисники фортеці, що знаходяться в приміщенні над брамою, вражали противника, що увірвався у ворітний проїзд, камінням, стрілами, окропом і т.д.] чи інші вигадки, приготовані для ворога, то чому б і ні? Не завадило б приставити екскурсовода, щоб усе докладно пояснив і карту-схему за помірну плату втюхав, а то й «оригінал» старовинного манускрипту, з точною вказівкою, де в цій місцевості був закопаний скарб... Маячня? Ще яка! Якщо згадати, що ти в іншому часі перебуваєш... А я, начебто, усвідомлюю ситуацію... зокрема, а от загалом — ні-ні, та й випадаю з образу.

Добре, причини такої несподіваної гостинності та благодушності пояснювалися не розставленими сильцями. Все пояснювалося простіше — у повітрі пахло бранню, і у замку фон Шварцрегена відбувався банальний набір рекрутів. А тому впускали всіх, хто мав бажання поповнити лави кнехтів* [*ландскнехт — (нім., — Landsknecht), найманий піхотинець епохи Відродження. Термін вперше введений у вжиток близько 1470, літописцем бургундського герцога Карла Сміливого. Ландскнехти наймалися переважно із представників нижчого стану (бідноти), на відміну лицарів (шляхти].

Пощастило, одним словом. Адже міг і влипнути... Тому що фразу «Чужі тут не ходять», якщо є бажання дожити до поважних сивини, у середньовіччі треба пам'ятати певніше, ніж «Отче наш» та таблицю множення разом узяті.

Загалом, усвідомили, на вус намотали та проїхали. Пощастило, поки що, та й добре…

Так що я спокійно блукав собі замковим подвір'ям, нічим крім зросту не виділяючись серед кількох десятків селянських хлопців і чоловіків, які вирішили змінити долю землероба на, хоч і ризиковий, зате набагато прибутковіший, шлях найманця. Не впевнений, але чув краєм вуха… точніше — читав куточком ока, що ландскнехти отримували за місяць більше, ніж селянин міг заробити за рік…

Бродив і лише очима кліпав. Цікаво ж. Одна справа читати — інша, на власні очі побачити. Будь-який науково-популярний фільм відпочиває. А головне, — без дурних коментарів, повторюваних по п'ять разів, щоб навіть найтупіший глядач зрозумів, про що лектор йому товкмачить.

Поки не прокинувся капітан компанії і не приступив до «оглядин».

Фрідріх на прізвисько Рудий Лис, був більше схожий на голодного добермана, зло бурчачи щось невиразне, крокував навколо юрби новобранців, що збилася в купу, бо назвати строєм цю людську отару, навіть у мене не повертався язик.

Час від часу капітан кидав затяті погляди в бік шеренги, що витяглася в струнку і стоїть рівно, як по нитці, ветеранів компанії. Оскільки ледь чутний смішок, що лунав з їхнього боку, капітану ландскнехтів явно не додавав настрою.

— Ну що, каліки? Вирішили, що прийшов ваш час подихати?.. — капітан нарешті зупинився і розвернувся до нас. Був він і справді вогненно-рудий — від верхівки і до густої бороди, недбало підрізаної приблизно на три пальці нижче за підборіддя.

— Це чому ж? — упіймався на нехитру підмову один з хлопців. Ростом нижче за мене на півголови, але в плечах ширше. Трохи сутулий, з довгими руками, що дістають пальцями до колін, він взагалі більше нагадував орангутанга, ніж людину. До речі, теж рудий. Тільки з голим підборіддям.

— Та тому, що ви у своєму житті нічого, крім гною, не бачили. І справлятися вмієте тільки з лопатою та вилами. А якщо вам дати меч чи спис, то ви або самі заріжетесь, або товаришів покалічите. Зрозуміло, виродок сільський?

Взагалі доводилося чути, що руді дуже запальні, але такої люті я не очікував.

Хлопець не просто вийшов, він вистрибнув із гурту.

— Та я тебе голими руками задавлю, виродок… рудий.

— Гм, а що? Можна й спробувати… — озирнувся капітан на ландскнехтів, що пожвавішали в передчутті вистави. Напевно, щось подібне повторювалося при кожному наборі, і ветерани вже укладалися, скільки новачок протримається проти їх Лиса.

Капітан зняв перев'язь з мечем і простягнув не дивлячись назад, впевнений, що хтось із найманців підхопить зброю командира.

— Давненько я не розмахував кулаками, — продовжив Фрідріх, ніби перебуваючи в певній задумі. — Як минулого місяця рознесли шинок, то й не доводилося. Що скажеш, хлопче? Ти ще не передумав начистити мені писок?

Той, мабуть, як швидко спалахував, так не менш швидко і згасав. Тож лише вперто нагнув шию, але змовчав. А може, зрозумів, що починати службу з бійки з командиром, не найвдаліший спосіб.

— Порозумнішав, чи що? — здогадався той. — Обережний? Гірше, ніж герой, але теж добре... Є шанс, що в першому ж бою не загинеш. Гаразд, прощаю… І все-таки, коли я вже налаштувався розім'яти кістки, може хтось наважиться потягатися зі мною? Битому виокремлю зайвий кухоль пива на вечерю, а тому хто мене вкласти зможе — шилінг у місяць до платні додам.