Розділ 2

Глень вгадав. Сієста — післяобідній відпочинок, що є загальною традицією деяких країн зі спекотним кліматом — у капітана вже настала. Отже, у мене утворився вільний час, який я міг провести з користю для спільної справи. У сенсі — дивитися, слухати та запам'ятовувати будь-яку інформацію, здатну вказати, де викрадачі тримають Чічку? І в цьому плані друга порада стражника теж була цілком доречною. Я про шинок.

Звичайно, веселий натовп нероб і гуляк застати там я не сподівався, але й побачити порожні столи теж. Так, замок не місто, але й не фортеця* (*Замок — будівля (або комплекс будівель), що поєднує в собі житлові та оборонно-фортифікаційні завдання. У найпоширенішому значенні — зміцнена оселя феодала в середньовічній Європі. *Фортеця — укріплений оборонний пункт. Як правило, це обнесена фортечною стіною територія, в якій знаходиться постійний гарнізон, з великим запасом продовольства та озброєння, для перебування у довготривалій облозі з казарменими порядками). Тут навіть вільні від служби ратники могли гаяти час за кухлем пива. Або з прислуги, наприклад, комусь захотілося хоч на якийсь час відчути себе паном. На кухні барона і за його столом все безкоштовно, але ж це (по суті, а не формою) недоїдки, як для псів. А у шинку, якщо можеш заплатити, ти вже не слуга, а шановний гість. І вже не ти подаєш на стіл, а тобі несуть, догідливо кланяючись… якщо не поскупишся.

А то й хтось із лицарів чи зброєносців, яким видалася надто тривалою перерва між сніданком та обідом, міг завернути на аромат м'яса, що смажиться на вертелі.

Тож шинок «Веселий Свин», у якому я вирішив скоротати, а якщо пощастить, то й з користю провести час до вечора, не пустував.

До речі, безглуздішу назву і придумати складно. Я, наприклад, не знаю причини, через яку вгодоване порося повинне веселитися в корчмі. Якщо тільки Свин — не ім'я її власника. Чи, може, у назві зашифровано натяк на перспективи «кожного, що сюди входить»?

Перш ніж прибитися до якоїсь компанії, я сів за окремий стіл і, замовивши собі пива і м'ясну піджарку, почав розглядатися на всі боки, намагаючись за виглядом і поведінкою відвідувачів скласти загальну думку про мешканців замку. Але нічого особливого не помітив.

Люди, як люди. Хтось розсівся вільно і розпустивши пояс, з явним наміром не залишати шинок на своїх двох; хтось поспішно сьорбав з кухля, постійно косячись з побоюванням на двері та вікна, ніби звідти мали нагрянути вороги. Хтось вів статечні розмови з таким же серйозним і похмурим співрозмовником, а хтось реготав і загравав із усміхненою служницею. Одягнені всі приблизно однаково — не примітно, але добротно. А якщо одяг і латаний, то латки не аби які — підібрані в колір. Загалом, не шикують, але й не бідують.

— Слава Творцеві єдиному, сину мій! І нехай будуть благословенні на віки віків його руки, що дають усі блага цього світу… — промовив хтось поруч нудотно-солодким голосом, обдавши мене міцним сивушним перегаром.

«Щось щастить мені сьогодні на спроби усиновлення…»

За мій стіл безцеремонно сідав товстий, як борів, мужик у коричневому чернечому балахоні з капюшоном, при цьому зовсім недвозначно заглядаючи в мій кухоль.

— Думаю, — відповів я трохи роздратовано, підтримуючи легенду дуже дикого варвара, — якби мій батько побачив, хто претендує зайняти його місце, то тебе вже зіскрібали б зі стіни.

— Чужоземець? — здивувався коричневий товстун і нахрапливо поцікавився. — Чому ти не воздаєш хвалу у відповідь щедрості Творця?

— Вибач, товстуне, — зображаючи обличчям межу терпіння, я відповів із максимально допустимою в цьому випадку ввічливістю. — Я впевнений, що твій Творець гідний поклоніння і може зробити все, на що ти очікуєш, але я в нього нічого не просив. Тому, і дякувати не збираюся.

— Нещасний! — заголосив на всю харчевню набридливий співрозмовник, так і не спромігшись назвати себе. — Ти не віриш у Творця?

У мої плани не входило привертати до себе зайвої уваги, але роль варвара треба було дограти до кінця. Критика глядачів, які помітили фальш, могла стати надто конструктивною. Аж до винесення тіла.

— Як я можу вірити в те, що ні разу в житті не бачив. Ні я сам, ні мої батьки.

— О, бідна заблукала овечка! — знову закричав неприємним фальцетом товстун, підіймаючи руки до стелі. — Невже не відомо тобі, що в небесах безперервно триває боротьба Добра та Зла. Що навіть у цю хвилину, за лівим плечем лукавий біс будує підступи, намагаючись звернути тебе з праведного шляху і залучити на службу Злу. А праворуч — огнекрилий ангел-охоронець докладає всіх зусиль, щоб уберегти тебе від подібної долі!

Я демонстративно скосив очі ліворуч, потім праворуч, після чого подивився на співрозмовника.

— І все це вони роблять безперервно?

— Звичайно! — з пафосом у голосі підтвердив товстун. — Вдень і вночі! Адже сили Зла готові на все, аби отримати твою безсмертну душу. А Творець оберігає тебе…

— А моя думка в цій суперечці когось цікавить?

— Нещасний хробак! — знову заволав хворий на голову товстун. — Та хіба твоя думка щось означає порівняно з небесним правом?! Покайся, поки не пізно, і прийди у лоно святої церкви!

Всі гості, що сиділи всередині, давно і з цікавістю придивлялися до того, що відбувається.

Гм, яку лінію поведінки обрати? Вибачитись і спустити справу на гальмах, чи наполягати на своєму далі? Втім, а з чого я вирішив, ніби маю вибір? Є ні, брате Степане, знову забуваєшся! Ти ж дикий варвар з далеких та снігових Карпат. Який Творець? Ми ж там, цьому... як його, Перуну, ніби поклоняємося. Чи Велесу? Так що чернець пішов на фіг, інакше влипнеш. І оскільки, за легендою, я нічого про церковників не знаю, просто зобов'язаний вирішити, що мене дурять.