Розділ 1

Мабуть, перша упряжка волів, що прокладала цю дорогу, брела залишена сама собі, поки візник міцно спав. У всякому разі, якщо судити по зірках, петляла вона неабияк, а всім іншим і на думку не спало спрямувати шлях. А навіщо? Куди поспішати? На день пізніше, на день раніше… Як то кажуть, усі там будемо. Життя ще не розділилося на робочий час та особисте. Так що за ті кілька годин, поки просіка вивела мене на узлісся, ці самі зірки, кілька разів намагалися зайти мені за спину. Вертляві попалися... Це я про зірки. А коли ліс закінчився, вони взагалі згинули... Скромно віддавши небо рожевій зорі.

Доброго ранку, значить. А півні чого не кричать? Чи у них свій графік?

М-так, від багатьох благ цивілізації людина, потрапивши в екстремальні умови, відвикає досить швидко, а ось без годинника важко. Незважаючи на те, що визначення точного часу скоріше звичка, ніж нагальна потреба. Якщо ти не поспішаєш ні на поїзд, ні на літак, ні до улюбленого серіалу, то яка різниця: сьома година чи, скажімо, половина восьмої? Та хоч п'ятнадцять хвилин на дев'яту… Як казав хтось у якомусь фільмі: «Сьогодні із завтра не переплутаю». І зиму з літом теж.

Не виходячи на відкритий простір, я здерся на дерево і вже звідти став оцінювати види, що відкрилися, на навколишні пам'ятки архітектури.

Замок Чорного Дощу, прямо скажемо, не вражав. Тобто зовсім не вражав. Західна Гать і та виглядала більш солідно. Втім, напевно, так і має бути. У містах, навіть найменших, і народу різночинного мешкає більше, і в них там не тільки хати, а й усілякі різні пекарні, цирульні, майстерні, заїжджі двори, склади, присутні місця і, звичайно ж, — торгові площі, чи хоча б крамниці. Церква ще, а не ліліпутське непорозуміння, іменоване каплицею... Загалом, вистачає споруд, тому будь-який завойовник насамперед планує захопити хоча б пошту, вокзал та телеграф…

А у замку будівель? Раз-два та й все… Не хутір, ясна річ, але й не заблукаєш, як раптом що.

Зовні рів, потім широкі земляні вали (щоб викопану землю далеко не возити), зсередини, напевно, пристосовані під склади та інші господарські приміщення. Зверху — частокіл. На кутах криті майданчики. До речі, не порожні. Навіть звідси видно голови дозорних. Та й по галереї над масивною брамою теж вартовий походжає. Пильнує, зараза...

А всередині кільця фортифікації житло самого феодала. Воно ж — донжон*. Стирчить просто посеред двору. Кам'яний стовп, габаритами з окремо взятий чотириквартирний під'їзд хрущовської п'ятиповерхівки. Поверхів на два височить над стінами, а плоский дах із зубцями, чудове місце для стрільців.

І вся ця пишнота розмістилася на галявині розміром, приблизно, з футбольне поле в довжину і в півтора рази ширше. Ну і довкола рову все зачищено від рослинності ще метрів на двісті. Одним словом, непомітно підійти неможливо. Тим паче, вдень. Втім, я ж не шпигун, який збирає відомості для наступаючої армії. Мені лише потрібно потрапити всередину. Цілком відкрито і майже під власним ім'ям.

Так що на дерево я заліз більше з цікавості, ніж у потребі. Але якщо вже витратив сили, то й посидіти можна. Дочекаюся зміни варти, а там і заявлюся. Вранці, спросоння, рідко у кого буває гарний настрій. По собі знаю… Тим паче у стражників. То навіщо нариватися на неприємності? Зачекаю години зо дві, поки сонечко пригріє і в народу якась благодушність утвориться, тоді й здаюся.

Боятися мені нічого. Варвар, він і Африці варвар. Як то кажуть, при грошах і у зв'язках, що безчестять його, не помічений. Ну, а якщо пан Лєшек затаїв зло за вибитий зуб, то навряд чи стане хвалитися цим перед рештою. Так що хапати, тягти і катувати мене нема за що. Ну, опинився не вчасно і не там, допоміг купцеві від розбійників Пирія відбитися і що? Хто б вчинив інакше? На те вона і винагорода, щоб кожному цікаво було виказати доблесть.

До речі, коли Круглій з Озаром мене вже не бачили і вважали, що я нічого не почую, то обмінялися дуже цікавими фразами.

— Я ось що подумав, хазяїне, — сказав тоді старший обозу. — Якщо Степан ще хоч раз допоможе нам розбійників перемогти, то крам на возах уже не твій, а його буде.

— Це ти про що? — мабуть, не відразу зрозумів купець.

— Тепер уже й про другу третину, яка йому належить, як винагорода… А третина плюс третина — це більше половини.

Ось такі пироги з кошенятами виходять. Так що алібі у мене залізне. Можна здаватися з відкритим забралом. Головне, щоб личина, накладена Марою, не зіскочила раніше.

* * *

Коли прокинувся, сонце вже піднялося майже в зеніт. Ворота в замок виявилися відчиненими, а на мосту байдикувало троє воїнів.

Обладунки у стражників, хоч і сяяли на сонці надраєними металевими частинами, були так собі. Звичайні прошиті куртки з тонкою пластиною нагрудників, що прикривають ділянку серця. А з озброєння — товсті списи, з незвично широкими та довгими наконечниками.

З дисципліною справа, схоже, була теж так собі, оскільки стражники сиділи прямо на перилах. І лише один із трійки — стояв, спираючись на спис.

Я підгадав і з часом, і з настроєм ратників.

Вигляд самотнього мандрівника не стурбував вартових, заклопотаних головною проблемою всіх вартових: запізниться зміна чи прийде вчасно? А ще — у якому настрої перебуває десятник? Оскільки від цього залежить: відпустять їх відпочивати, чи знайдуть заняття цікавіше. З погляду командира. Наприклад — почистити зброю та обладунки.