Експеримент

- Анатолію-ю-ю, виходьте-е-е, виходьте-е-е каж-у-у-у… Ана-то-лію-ю-ю, - проспівав мелодійний жіночий голос, проте Толя навіть не поворухнувся.

«Та пішла ти…» – подумав він, ховаючись за дверима вузької комірчини з маленьким, запорошеним вікном. Тут зберігалися дрібниці, потрібні для щоденного життя – від старої швабри до потертого казанка.

«Ще крихітку терпіння... Й гроші будуть моїми... Головне, на ці пару днів сховатися так, щоб машина до мене не дісталася!” – заспокоював сам себе Толя.

Скільки там залишилося? Тиждень? Подумаєш, витримати тиждень із балакучою машиною!

Він із дружиною Ольгуською вже двадцять років живе — і нічого, витримав. А його дружина, між іншим, мовчить лише в двох випадках — коли їсть або спить. Та нехай ліпше говорить.

Один-єдиний раз вона вже замовкла на півтори години — намагалася розв’язати проблему з мультиваркою.

І ось результат. Тепер він тут.

Клята мультиварка! Не зламайся вона – сидів би з Ванькою на рибалці. Подумав про рибалку — одразу уявились карасики: прямо зі сковорідки, з хрусткою скоринкою…

—М-м-м! — Толя мимоволі зітхнув, пригадуючи той день, коли все це сталося.

Приходить він з роботи, а тут таке …

Дружина сидить перед телевізором – і мовчить.

— Ольгускін, я вдома,- каже, - є в нас щось поїсти? Голодний як вов...

Дружина не відповіє, лише обернулася, зиркнула так, наче хотіла придушити поглядом.

— Що вже знов сталося? – злякано пробурмотів він.

— Нічого..

— Як це «нічого»? – спитав, уважно придивляючись до жінки, — знов прищ вискочив?

— Та який прищ, Толя!

— А що тоді? Ті самі…жіночі дні.

— Ти взагалі маєш уявлення про жіночі проблеми! В нас мультиварка не працює! А в тебе прищі!

— Де? – підскочив Толя до дзеркала роздивляючись своє обличчя.

— На думці, Толя, на думці.

— Василю носила?

— Носила! Вже ж без твоєї поради не понесла б!

— Що каже?

— А... - Ольгуська в розпачі махнула рукою – каже: «Викинути на смітник і забути про комфортне життя».

— Візьмемо кредит й купимо нову! – буркнув Толя, вмощуючись біля дружини на дивані й почухуючи свій живіт.

— Та який кредит? Чим віддавати будеш, — зітхнула вона.

— Ми ж обидва працюємо, що не зможемо за кредит заплатить.

— Ні, Толя, це взагалі не вихід, у нас й так тих кредитів… - сказала Ольгуська й замовкла.

Толя теж замовк, не знаючи, що сказати.

 Без жіночого гучного голосу, хата наче спорожніла. Телевізор показував лише рекламу, а телефон тихо попискував нагадуючи про те, що його вже давно треба підзарядити.

Діти, як ті миші, лякаючись материного суворого погляду розбіглися по кімнатах.

Пройшло пів години – Ольгуська мовчить, пройшла година – мовчить.

Через півтори години Толя не витримав – бачити дружину у такому стані – сумно, все одно що, піти на рибалку й забути наживку. Її погляд сповнений вагань, напружена рівна спина, руки, що час від часу розстібають сережку на правому вусі. Видно було, Ольгуська розмірковує про щось, сумніваючись, казати чоловікові чи ні.

— Та кажи вже, що там придумала, - не витримав він.

Вона полегшено зітхнула й почала...здалеку.

— Я тут нещодавно рекламу бачила.

— Кажи далі — чого мовчиш, - напружився він, якщо вже «бити обухом по голові», то ліпше одразу, а ніж потроху...

— Тут ось яка справа, — вже впевненіше почала Ольгуська, — в нас є шанс заробити сто тисяч лише за тиждень.

— Ти так говориш, ніби лотерею рекламуєш….Хіба так буває? Сто тисяч лише за тиждень.

—Буває... Нещодавно чула по телевізору, що для експериментального проекту набирають чоловіків. Потрібно тиждень прожити з робомашиною та налагодити комунікаційний контакт. Приз - Сто тисяч гривень. Уявляєш? Можна одразу мультиварку й нову пральну машину купить, ще й на ремонт залишиться, - захоплено вигукнула Ольгуськи.

— Щось тут не так! А що потрібно робити? Ти знаєш?

—Ні.

—Тобто ти хочеш відправити власного чоловіка до «іншої жінки» заради грошей. Не чекав від тебе такої зради!

Жінка уважно оглянула Толю й резюмовала. — Згодиться!

— Для чого згодиться? Я ж тобі не річ якась, щоб усім підходила.

— Ти себе давно в дзеркалі бачив? Та на тебе й залізна жінка не гляне! Товстий, лисий, із животом, як кулька, ще й ноги криві!

— Навіщо ж ти тоді за мене заміж виходила, якщо я такий потворний?

— Хтозна, - посміхнулася Ольгуська, — закохалася, мабуть!

— Отож-бо й воно! Дарма ти недооцінюєш мою харизму, - Толя випнув груди, намагаючись втягнути живіт.

— Ой, лишенько! – зареготала Ольгуська, — навіть не знала, що ти в мене такий… безмежно «харизматичний».

Наступного дня вони пішли записуватися на експеримент.

Охочих отримати гроші задарма набігло стільки, що Толя у черзі на експеримент виявився аж п’ять тисяч двісті третім.

— Куди ти мене привела? Це точно експеримент? Чи «Шоу талантів», – бідкався Толя, роздивляючись учасників.

А їх тут, яких тільки не було: і високі й малі, худі, товсті. І навіть, такі як він, через погану вдачу. Тих видно було одразу, бо сюди вони прийшли не самі, а з жінками, як песики на поводку...

Зацокотівши підборами Ольгуська вирушила за кавою.

А Толя усівся в шкіряне крісло, з якого тільки-но встав хлопець з рожевим волоссям. Кондиціонер обдував та охолоджував його товсте тіло.

Прохолода, людський гомін, все це навіювало сон. Один-єдиний вихідний — а замість відпочинку, чекай у черзі.

— Номер п’ять тисяч двісті три? — почувся над вухом чоловічий голос.

— Я! – вигукнув Толя, якому дуже не хотілось виходити на сцену, не дочекавшись Ольгуськи. Від страху в нього підкошувалися коліна.

— Пройдіть зі мною, - промовив чоловік й Толя, мовчки рушив за ним.

За кулісами на них чекала ведуча – висока струнка блондинка в блискучому рожевому костюмі – брюки-кльош та коротенька майка- топік.