Люськін диванчик

Моя родина – як святковий сервіз, іноді забуваєш, що він в тебе є, але коли згадуєш і дістаєш на свята – не можеш    надивитися, бо такий він гарний.

Живемо ми з Наташкою дружно, діточок у нас двоє: Тетянка та Ванька. Дружина в мене приємна і хороша, щоправда, товстушка, але це не біда, як то кажуть, на кожен товар є свій купець.

І наче усе в мене добре, тільки є один недолік – вірний я.

Хтось скаже: «Який же це недолік? Вірним бути- це гідність чоловіка». Я теж так думав, але іноді так хочеться плюнути на ту вірність та кинутися у вир з головою, особливо, якщо цей «вир» пахне фіалками і носить коротенькі спіднички. Іншим грішити легка справа, і люблять вони це і знають, як краще чинити в таких випадках, я ж в такі моменти почуваюся сором’язливим, незграбним. Але ж воно і хочеться, і колеться! І думки спокою не дають – атмосфера така!

В нас на заправці, де я працюю охоронником, якась бразильська мелодрама, не відомо де і коли, але у всіх із друг другом вже були стосунки. У нас працює чотири продавчині і чотири оператори, так вони усі чиїсь колишні дружини та чоловіки, коханці чи коханки. Я коли в перший раз на роботу прийшов, то спочатку не зрозумів, що відбувається. Михайлович дивився вслід Мільці, Петро реготав з Ніною, Васько зкоса поглядав на Люську.

А Мілка, очима пожирала Лізку, коли та після нічної зміни йшла під руку з Федькою, який раз за разом винувато обертався, щоб подивитися на Мілку.

-Що це з ними коїться?- спитав я тітку Оксану, нашу прибиральницю і головного експерта в ажурних ділах, бо хто ж як не вона, прибирає усі приміщення заправки.

- Така трагедія! - відповіла та, - Мілка з Федьком були одружені, в них і синочок є - три рочки, а Ліза його з сім’ї увела, довгий час була його коханкою і таки добилася свого безсоромна. Ще й прийшла до Мілки та й каже: «Вибач, але в нас кохання», народжуються ж на світ такі безсоромні, - тітка Оксана суворо похитала головою.

- А може в них і справді кохання?

- І ти туди ж? Дивись, бо тут є ще одна така сама «безсоромна, яка не відрізняє де своє, а де чуже... Люська, Васькина колишня дружина, вона спочатку пішла від Васька до Михайловича, але він зрадив їй із Мілкою, а потім пішла до Петра, але той повернувся до Нінки, своєї колишньої, яка в той час як Петро, зустрічався з Люською була із Михайловичем. А Мілка як з Михайловичем розбіглась, вискочила заміж за Федьку. Ну, а Федьку потім увела з сім’ї Лізка. Отакі от справи!

- Нічого не зрозумів, для мене це якась китайська грамота.

- Чого тут не розуміти - кохання! – підсумувала тітка Оксана, - але більш за усе остерігайся Люськи, вона найгірша від усіх, бо після Петра в неї ще було два охоронці, не пам’ятаю, як їх звуть. Так, що дивись, Дімка, з Люською навіть не балакай ! Ти наче дорослий чоловік, а ведеш себе іноді як хлопчисько! Тебе заманити, раз плюнути, повір! – наказувала мені вона.

- Тітко Оксано а звідки ви це все знаєте?

-А як не знати! У нас тут на заправці, як у акваріумі, одразу видно «хто і куди хвостом виляє».

- Мені цікаво, чого це у вас одна Люська – підступна спокусниця?

- Як чого? А хто більше всіх «хвостом» крутить? Он подивись на неї?

Глянув я на Люську, аж серце защемило, йде «хвостом» виляє, та й гарний же в неї той «хвіст».

Ох і жінка, кому хочеш голову затьмарити зможе: статна, грудаста, з довгими ногами,загалом, форми в неї ті, що треба. Спереду – округлі, а ззаду тим більше. Дивишся на неї, і слинки течуть. А скільки мужиків біля неї в’ється! Так вона кожному посміхнеться, ніби в душу загляне. Робота така у продавчинь. Думаю: «З такою б я запросто!». Підійшов якось до неї на днях й запитую: «Як живеш Люся?»

- Нічого, - відповідає. А сама розчервонілася вся, усміхається. Чого ж не посміхатися! Я хоч і сором’язливий, а хлопець видний. І зростом вийшов і лицем. Волосся в мене кучеряве було, колись, поки лисіти не почав. Зріст метр вісімдесят, напевно, був. А як за сорок перевалило, тепер і не знаю який – стоптуватися почав.

 - Може, - питаю, - кави після роботи вип’ємо?

- Може й вип’ємо, якщо погукаєш, - хитро посміхається Люська хлопаючи віями.

Після роботи, вийшли ми із заправки, а куди йти не знаємо. Я на неї поглядаю, а вона на мене.

Коротше кажучи, зайшли ми в найдорожчий ресторан, замовили дві кави. Тут ще, як на зло, дружина моя, надзвонювати стала. Брешу їй, що затримаюся, а Люська – хіхікає. Потім у мене стало смоктати під ложечкою, на одній каві далеко не заїдеш, бачу і Люська сидить щось не дуже вдоволена, вже не на мене дивиться, а по сторонам.

- Їсти хочеш? – питаю.

- А чого ми сюди прийшли, не каву ж попити? – відповідає.

Замовив собі – шашличка і горілочки, а їй – креветки і пляшечку шампанського. Бачу, Люська потроху хмеліє, ще трохи і буде моя. Після другої пляшки захотілося моїй красі танцювати. А танцювати тут не можна, ну думаю: «Все, не буде в мене приємного вечора!»

 Але вона каже: «Поїхали до мене додому, там місця вистачить, щоб потанцювати і голубці є, бо чогось мені ці креветки не дуже...»

Я радий – радісінький. Взяли таксі, приїхали до неї. Заходжу я в коридор – там стільки усього і шафка, і пуф і дзеркало в увесь зріст і навіть, як в кіно, підставка для парасольок. Не те що в мене вдома: коридор вузенький, якщо зранку збираємося на роботу – не проштовхнутися.

Я зняв з себе куртку і так розхвилювався, нібито в перший раз на побачення прийшов, став у дверях і ні ногою в гостину. Люська бачить, що діла з мене аж ніякого, саме мене потягнула мене за руку і садовить на диванчик: гарний такий – рожевенький у квіточку, а сама й каже: « Ти поки що сиди, чекай мене тут, а я нам із тобою випити наллю і закусити приготую.

- Добре,- кажу, а сам неначе на голках, хвилююся.

Сідаю я, і відчуваю, незручно якось, наче на чийсь одяг сів. Піднявся, бачу аж це - труси, та не Люськині, а чоловічі – сині, в клітинку. О це так діла!? У голові промайнула думка: «тікати треба, поки не пізно».