Глава 10 Чет

Голова просто тріщить. Тепла волога повільно стікає по підборіддю. Той примурок розбив мені губу. Витираю кров рукавом, керуючи автомобілем. Поряд сидить Брайан, тримаючи біля ока пляшку з холодною водою.

- Якого біса тебе туди потягло? – бурчить він. – Ми ніколи не лізли на їх територію. Чого раптом така тяга?

- Не важливо…

- Та невже? – хмикає друг.

- Так…

- Тільки не говори, що ти запав на те дівчисько, - бубнить Симпсон. – Ви як подуріли з Аланом… От що він знайшов у тій Маккензі?

- Тобі до цього яка різниця? – кривлюся на друга, який перехоплює пляшку іншою рукою, розминаючи пальці.

- Мені паралельно, - відповідає ображено. – Образливо, що втратив друга. А тебе втратити не хочу…

- Болить? – запитую. – Добряче тобі дісталося.

- Ти не переводь тему, - сичить Брайан. – То що там з тією дівчиною?

- Вона лише мій напарник по проєкту, - відповідаю стримано, знаючи, що для них не зрозуміти, як можна просто захистити когось. Не через власні вподобання. Не через особисті почуття. А просто тому, що вона – людина. І в той момент потребувала допомоги.

Хоча, їдучи туди, я був дуже злий на неї. Готовий був сам придушити її, відлупцювати. Закинути в авто і завезти до озера. Та побачивши страх у її очах, раптом згадав матір. В її очах теж був такий же страх. Хоча це дівчисько не таке просто, як може здатися, на перший погляд. Говорять, одним ударом вивела з ладу такого здорованя, як Пірс Гросман. Звичайно, їй це вдалося саме через те, що той не очікував такої її реакції. І не встиг зреагувати. Але факт залишається фактом. Гросмана вивела з ладу дівчисько-офіціантка.

- Що на це говорить Аманда? – раптом порушує мої роздуми Брайан.

- Про що саме?

- Про твої стосунки з Волш?

Оглядаю його, відмічаючи, що синець повільно розповзся вже майже на пів обличчя.

- Про які стосунки? – фиркаю. – Ділові?

- Ага, - регоче Симпсон. – Ділові…До речі, ти дивися там. Бо від цих «ділових» стосунків може малюк з’явитися. Ці дівчата… вони такі… Заміж дуже хочуть. А це єдиний спосіб отримати такий омріяний перстень на палець.

Хмикаю й усміхаюся. Кетрін вагітна? Це щось зі світу фантастики. Діана… вона інша. Більш жіночна. Більш сором’язлива. Ця ж дуже самовпевнена. Доволі прямолінійна. Не уявляю її сором’язливою. Не уявляю її зранку на кухні в чоловічій сорочці.

Підвожу Симпсона додому, а після їду до батьківського будинку. Всюди світло, ніби зараз не друга ночі. Паркуюся, оглянувши своє зображення у дзеркалі заднього виду. Губа розбита. На вилиці синець. Сорочка розірвана й закривавлена. Знаю, що такий вигляд злякає матір та стане черговим приводом для прискіпливих розмов батька.

До біса все. Міг би переодягтися. Тим паче спортивна форма є в багажнику. Але навіщо? Щоб уникнути розпитувань зі сторони батька?

Повільно підіймаюся сходами й прочиняю двері. І перше, що бачу – її. Вона зараз в спокусливій короткій сукні, яка ледве прикриває стегна. Поряд з нею сидить матір з чашкою чаю в долонях. А навпроти, в кріслі, закотивши рукава сорочки, закинувши ногу на ногу, ніби король світу – сидить мій батько.

Вони всі разом повертають голови в мій бік, швидше звертаючи увагу на те, що прочинилися двері. Але чашка миттєво вилітає з долонь матері. Кетрін прикриває рота рукою. А батько округлює очі від подиву.

Я теж заклякаю на порозі, не вірячи своїм очам. Кетрін тут? Якого біса вона робить о такі порі в будинку моїх батьків?

- Чете, синку, - матір підхоплюється й летить до мене, - що сталося? Тебе побили?

- Все добре, - обіймаю її, переглянувшись з Кетрін, в очах якої лише на якусь долю секунди, але прослизнула провина. – Просто вступився за дівчину.

- За яку дівчину? – буркає невдоволено батько. – Тут тебе вже кілька годин очікує дівчина. А ти там десь проводиш час з іншими дівчатами?

- Все добре, - шепочу до матері. – Зі мною все гаразд, мамо! Ти в порядку? Не опеклася чаєм?

- Ні, - хитає вона головою, оглядаючи мене.

Ніби прагне знайти хоча б щось, що дозволить їй затягти мене до лікарні на обстеження.

- Проходьте, - говорить батько, - не стійте на порозі.

Проводжу матір до кімнати. Кетрін оглядає мене, закусивши нижню губу.

- Привіт! – говорить тихо.

- Привіт! – відповідаю. – Я прийму душ і переодягнуся.

- Можна мені з тобою? – раптом запитує Волш.

Від несподіванки зупиняюся, оскільки вже відійшов на кілька кроків до сходів, й повільно озираюся на дівчину. А вона не зводить з мене погляду. Червоні плями повільно з’являються на її шкірі. Спочатку на вилицях. Потім на щоках. Певно до неї повільно, але доходить сенс слів, які вона запитала.

Батько примружує очі, спостерігаючи мою реакцію на дівчину. А я переводжу погляд з нього знову на дівчину. 

- Куди зі мною? – запитую тепер я. – В душ?

Тепер її обличчя стає взагалі червоним. Вона опускає очі, присоромлено покусуючи губи.  

- Я б могла обробити тобі рани, - говорить тихо, так і не піднявши на мене очі. – Але… напевно… мені вже час… Тож… добре, що з тобою все гаразд… Я поїду…

- Може я б вас підвіз, Кетрін? – раптом запитує татко.

І ці його слова стають бомбою сповільненої дії. Звідки так люб'язність? Він ніколи не цінував жодну мою дівчину. Якщо бути чесним, то він ніколи не цінував жодну жінку взагалі. Все, що йому було потрібно від них – це секс. То якого біса тепер раптом став таким вихованим, турботливим?

- Давай я прийму душ, - говорю швидко. – Переодягнуся. Ти обробиш мені рану на губі. І я відвезу тебе додому.

Вона повільно підіймає на мене очі. І посмішка. Щира посмішка з'являється на її вустах.

Переводжу погляд на батька, помічаючи його роздратований погляд. Господи! Відганяю від себе нав’язливі думки. Та вони рояться в моєму мозку. Йому сподобалася Кетрін. Він запав на дівчину. Якщо раніше він домагався молодих секретарок, то тепер перейшов на студенток.