Глава 8 Чет

Я бачив її очі. Вона була вкрай здивована. А мене це веселило. І все через те, що Кетрін не очікувала, що я вдягатиму костюм і розслаблятимусь на полі. Стоячи зараз на краю поля, ледве не кричу на дітлахів, які програють з невеликим відривом. Хіба то гра? В мене аж руки сверблять, вирвати м’яча і забити кілька голів у кошик. Перерва в кілька хвилин дає мені можливість зібрати їх навколо себе.

- Ви знущаєтеся? – ледве не тупочу ногами. – Це гра? Я привів на гру таку масу глядачів. Часто у вас так багато глядачів? Багато хто не мріє бути присутнім на такій огидній грі…

- Чете, - чую голос Волш поряд.

- Що це за стрибки? – не звертаю на неї уваги. – Ви знущаєтеся з глядачів? Проявіть впертість. Проявіть агресивність. Не дайте отим велетням відібрати у вас м’ячі.

- Так вони ж…

- Немає вони, - перебиваю якогось сміливця, який наважився відкрити рота. – Є ви! Ви, як команда. І ви відповідаєте за результати гри. Не тренер. Не я. А ви. І від вашої гри залежить якою буде результат.

- Наша команда зайшла і так далеко, - нахабно говорить якийсь хлопчина.

- Що? – відкидаю голову бика в сторону. – Зайшла далеко? Це куди? На чемпіонат Штату? Чи на Чемпіонат світу?

- Ні, але…

- Отож, - обіймаю їх, притягуючи до себе. – Ви хочете виграти? Ви хочете отримати першість міста? Хочете поїхати на чемпіонат Штату?

Хлопці ніяковіють, але невпевнено кивають.

- Так, - шепоче один. – Так. Хочемо.

- Не чую! – кричу голосно.

- Так, - промовляє вже декілька голосів.

- Не чую! – повторюю голосно.

- Так, - горланять вони у відповідь.

- Тоді всі за мною, - промовляю швидко, глянувши на табло годинника.

Ми забігаємо в роздягалку і я вихоплюю м’яч, який лежить в кутку.

- На вас наступає супротивник, - промовляю голосно, вдаривши м’ячем об підлогу кілька разів, - він більший і вправніший. А ви… ви розумніший…

- Ага, - один з юнаків сідає на лавку. – І що ми маємо битися з ним за м’яч? Тоді штрафні бали…

- Не битися, - промовляю усміхнено, - а віддати м’яч тому гравцеві вашої команди, хто відкритий.

- Спробуймо? – раптом в мене вихоплює м’яч один з гравців. – Ти наступаєш?

Я блокую його і відбираю м’яча.

- Ну от! – бурчить скептик. – Що й варто було довести.

- Ти прямо наче на уроці геометрії теорему доводиш, - промовляю до нього. – Піднявся і блокуй мене. Давай!

Юнак підхоплюється й нападає. А я увертаюся й позад себе посилаю м’яч іншому гравцеві, який не очікував цього, але мою подачу піймав.

- Ух ти! – зупиняється скептик. – Класно!

Помічаю у дверях роздягальні тренера, який стоїть склавши руки на грудях і Кетрін Волш, яка розширеними від подиву очима спостерігає за всім оцим.

- Це не «ух ти»! – буркаю невдоволено. – Чого ви рота роззявили? Ви граєте чи стоїте на полі? Кожен з вас має очікувати кидка. Кожен. А не стояти, спостерігаючи, що ж буде далі. Як член вашої команди впорається з противником. Ви просити м’яч маєте, оскільки зараз отам на трибунах є блогер, який висвітить оцей матч. І… і якщо вашу отаку гру побачать суперники, то визначать ваші слабкі місця. Ви хочете програвати щоразу? Ви знаєте, що сподіватися нам немає більше на кого. Ви самі господарі власної долі. І якщо мрієте пробитися, хоча б до молодіжної збірної, маєте думати про це на кожній грі. А що якщо вас помітить якийсь тренер і зробить пропозицію. Але… спочатку він прогляне всі ігри з вашою участю. І одна помилка, один невірний крок може коштувати вам майбутнього. Вірите мені?

Хлопці кивають. А мене розпирає від задоволення. Хоча я розумію, що може трохи грубо говорю з ними, але… по-іншому не можна. Якщо вони хочуть вирватися з цього дитячого будинку, то мають щось робити для цього.  

- Ні, - промовляє скептик. – Спробуймо ще раз. Але відбиратимеш м’яча тепер ти.

- Без проблем, - промовляю голосно, помічаючи, що час швидко спливає. І за кілька хвилин хлопці мають бути на полі.

Показую їм ще кілька прийомів, як можна відібрати м’яч. А коли проходжу повз тренера за юнаками, той хапає мене за лікоть.

- То ти гравець? – промовляє голосно. – Не хочеш зайнятися їх тренуванням на вихідних?

Переводжу погляд на Кетрін, брови якої повільно повзуть вгору. А в очах застигає очікування.

- Якщо бути чесним, то в мене немає жодної вільної хвилинки…

- Дурниці, - перебиває оце диво. – Ми можемо наш проєкт проводити ось тут. Раз в тиждень…

Тренер задоволено киває.

- Залиш свій номер телефону й ми домовимося, - промовляє він, прямуючи до дверей. – І де лише ти такі скарби знаходиш, Кетрін?

Я розпливаюся в посмішці, а дівчина хитає головою.

- Тільки не здумай задирати носа, Моррісон, - бубнить дівчисько.

- Мені цього й не потрібно робити, - промовляю. – Я й сам знаю чого вартий, Кет. І якщо я в своєму щільному графіку знайду час для твоїх вихованців, то ти будеш мені винною, Крихітко!

- Що? – її очі розширюються. – Ти не занадто зарозумілий, Красунчику?

- Неа…, - регочу. – І я забажаю…

- Губу закачай! – фиркає вона.

А я проходжу повз неї, розглядаючи її обличчя.

-  Мала, ти ще на озері зі мною не була, - підіймаю одну брову. – Після озера повір, ти сама бігатимеш за мною, як закохана.

- Фу! – відштовхує. – Щось ти занадто себе впевненим відчув.

- Ніби я таким не був, - усміхаюся, вказівним пальцем торкнувшись її кирпатого носика. – Ти просто мене ще погано знаєш. Ну… не так близько…

- Йди вже, - бурчить вона, відштовхнувши мою руку. – Талісману зачекалися на полі, Моррісоне!

Регочу, підморгнувши здивованій дівчині.

- Ти не розрахуєшся зі мною, мала! І я вже потираю ручки від того, що тобі доведеться робити…

Вона корчить гримасу, показавши мені язика.

- Моррісоне…

- Я побіг, - перебиваю її. – Після матчу очікую тебе біля свого авто. І не запізнюйся, мала! Я маю встигнути ще в одне місце.