Глава 7 Кетрін

Викладаю новину про матч дітлахів з дитячого будинку в Інстаграм, помічаючи, як з кожною наступною секундою моє звернення переглядають все більше й більше людей. Звичайно, я не забула згадати, всього одним реченням, про те, що талісманом їх команди, маскотом, буде легендарний Чет Моррісон. І що ви думаєте? У мене за годину переглядів було більше, ніж підписників у Мадонни.

Миттєво вібрує телефон.

- Ти не могла не робити оцього? – сонним голосом звертається до мене Моррісон. Ні тобі «Доброго ранку!», ні – «Як справи?» – Обов’язково було розповідати про це?

- А ти очікував, що я мовчатиму? – цікавлюся в нього. – І тобі доброго ранку, Чете!

- Хочеш шоу? – запитує охриплим голосом. – Хочеш мого приниження, мала?

- По-перше, я для тебе не мала, - фиркаю невдоволено. – По-друге, ти насміхався з мене, коли вигадав те бісове завдання з групою підтримки? Тож це лише відповідь на твою огидну поведінку. Не ображайся, зайчику, але тепер знатимеш, що якщо ще хоча б раз спробуєш вчинити щось непристойне і я відповідатиму тобі тією ж монетою.

- Витончено, пані психолог! – хмикає Моррісон. – Ось тільки я не боюся твоїх нападів та дурнуватих витівок. Подивимося, що з того твого плану вийде, міс Марпл!

Він кладе слухавку, обірвавши мене на півслові. Лише розгублено поглядаю на темний екран. Дідько! Що він собі дозволяє? Теж мене самозакоханий індик. Вважає, що все навкруги повинно крутитися навколо нього, бо він – Чет Моррісон, багатий спадкоємець, талановитий спортсмен та розумаха, який вважає себе занадто впевненим. І в ньому не скільки досвіду та знань, скільки напору та впевненості у своїй неперевершеності. Не дарма говорять: «Нахабство – друге щастя». От з Четом Моррісоном ця приказка діє. Ніби саме про нього й складена.

Снідаємо та збираємося на стадіон. Сєм прихоплює з собою свій фотоапарат, а Тесс – бере планшет.

- Як гадаєте Моррісон вдягнеться в маскота? – запитую, провертаючи ключ у дверях.

- Думаю, що ні, - буркає Сем. – Це ж приниження на їх думку. Він не стане так принижуватися. До того ж ти ще й роздзвонила всюди про цей матч. Він же не стане ганьбитися? Це ж Моррісон. Вони дуже трепетно бережуть свою репутацію.

- Ой! – хмикає Тесс. – Плював він на ту репутацію. Він вже закінчує коледж і скоро піде вчитися в університет. Тож не факт, що зараз він ризикуватиме такою можливістю отримати грант на навчання лише заради якоїсь там кількагодинної ганьби.

- Ага, - сигналізація говорить про те, що її вимкнули, тож ми забираємося в авто. – А якщо хтось зніме його на цьому матчі й викладе в Інтернет. Думаєш в університеті про це не довідаються?

- Хто його взнає в тому одязі? – хмикає Тесс. – Сміливо можна одягатися. Я б не боялася, що мене взнають. А от він – не знаю. Подивимося, що він з себе представляє.

- Це він тобі телефонував зранку?

- Так, - відповідаю, зосереджено дивлячись на дорогу. – Дуже вже йому не сподобався мій пост про цю новину. Але то пусте… Мене мало хвилює його душевний стан.

Під’їхавши до стадіону, ми зупиняємося на хвилинку, роззявивши рота. Скільки автівок, що яблуку немає де впасти. Переглядаємося, добре розуміючи, що ці всі глядачі тут через Чета Моррісона. І я раптом відчуваю якесь хвилювання. А якщо він не прийде? Якщо відмовиться бути талісманом? Що тоді робити? Ці глядачі посеред матчу можуть просто піти звідси, залишивши порожніми трибуни. Не зовсім хотілося розчаровувати дітлахів, в яких я працюю психологом на добровільних засадах. Може варто було подумати про це від самого початку? А я, як завжди, спочатку роблю, а тоді думаю.

Заходимо до стадіону, припаркувавшись поодаль огорожі. Й не втримуємося, щоб не зупинитися на сходах. На самому стадіоні ми бачимо високу постать людини в костюмі червоного буйвола, який під музику, що лунає з колонок, які невідомо де взялися на цьому стадіоні, розмахує прапором їх баскетбольної команди.

- Я думаю, що то не Моррісон, - говорить Сем, озирнувшись навкруги. – Не здивуюся, якщо він підговорив когось виконати цю роль за нього.

- Привіт, люба! – чую за спиною. – Привіт, дівчата!

Озираюся, утнувши очі в обличчя Чендлера Марша. Господи! А він тут що робить?

- Як цікаво? – усміхаюся своєму колишньому. – Що ти тут робиш?

- Не повіриш, - склить зуби цей пройдисвіт. – Прийшов подивитися на Моррісона. Кажуть, ти змусила його стати талісманом цієї дитячої команди? 

- І що? – озираюся, оскільки хтось вигукує моє ім’я. – Не бачу в цьому нічого ганебного. Чи ти іншої думки?

Бачу, як якась білявка відгукується на ім’я Кетрін.

-Ми займемо місця, - шепоче мені Тесс. – Бо з такими темпами нам не буде, де сісти. Привіт, Чендлере! Маєш гарний вигляд.

- Справді? – хлопець оглядає себе з ніг до голови. – Я ж тепер ходжу в качалку…

- Що качаєш? – дивлюся прямо у вічі. – Хоча качати тобі є що…

- Як смішно, - закочує він очі, наблизившись до мене. – Я думав ти вже заспокоїлася. А ти так і не пробачила…

- Що я маю тобі пробачати, Марш? – ступаю на одну сходинку вниз. 

Очі весь час повертаються до постаті в червоному спортивному костюмі з рогами на голові, з якою вже почали фотографуватися дітлахи.

Аж ось талісман перестрибує через парканчик, який відгороджує трибуни від поля і тягне якусь вболівальницю за руку. Дівчина з довгим волоссям підхоплюється й розгублено озирається. А талісман починає витанцьовувати, запрошуючи і її до танцювального батлу. Здивовано спостерігаю за оцим усім, відзначивши, що це дівчина з групи підтримки, як показувала нам майстер-клас, який ми мали повторити. 

Секунда і вона починає рухатися в такт музики. Чуються крики та заохочення глядачів. Хтось сміється, хтось знімає на телефон. А червоний талісман баскетбольної команди робить перекати через голову, падає на живіт, виробляючи неймовірні трюки.

Заворожено розглядаю це видовище. Він просто захопив своєю харизмою всіх глядачів. Кожен присутній на трибунах невідривно спостерігає за його витівками.