Глава 6 Чет

Її очі стають величезними від мого зізнання. Дівчата обоє заклякають на місті ніби соляний стовп. Та раптом її золотисто-карі очі стають холодними й крижаними.

-Віддай мої речі, - ричить вона, вирвавши свою сумку з моїх долонь. – І забудь про моє існування. Якщо ще хоча б раз наблизишся до мене – зроблю тобі таку репутацію, що носа соромно буде висунути зі своєї конури. Сподіваюся, я все зрозуміло виклала? А то раптом я висловлююся не тією мовою, якою говорять такі великі цаци, як ти.

Усміхаюся, розуміючи, що вона ображена.

- Кет…

- Я тобі не Кет, - огризається вона, нишпорячи у власній сумці. – Перевіряю чи все на місці. А то хто вас, багатіїв, знає? Раптом щось свиснув. Такі, як ти, ні перед чим не зупиняються. І все, що тебе цікавить – це власна персона.

- Гаразд, - закочую очі. – Я пожартував. Нічого ж страшного не сталося? Ти здивувала всіх нас. І я захоплювався тобою.

- Ніби мені не все одно до твого захоплення? – буркає й прямує геть. – Я вже сказала один раз, в надії, що ти почуєш мене, але… бачу, що результат нульовий. Тож скажу ще раз для особливо обдарованих. Мені плювати на твій проєкт і на твої проблеми. Жартуй і далі!

Оглядаю її пряму спину, розуміючи, що це дівчисько – міцний горішок. І відчуваю, як в мені прокидається азарт. Їй плювати на мою репутацію. Плювати на те, хто я. Плювати на те, що я можу знищити її репутацію одним кивком голови. Вона, ніби птах фенікс, відродиться з попелу. Ну що ж, моя люба напарнице, гра за твою увагу почалася.

Заїжджаю до Аманди, яка сидить на ліжку з перев’язаним горлом. Заходжу з тортиком, помічаючи, що вона ображено надуває губки.

- Кажуть, ти посміявся з цієї недолугої блогерки? – хрипить вона. – А до мене прийшов лише сьогодні. Міг би сказати, що вона для тебе нічого не варта.

- Менді, я ж говорив тобі, - сідаю поруч на ліжку. – Тільки хіба ж ти слухаєш?

- Пробач, - вона протягує до мене руку. – Я так тебе кохаю, Чете!

Вішається мені на шию, пригорнувшись до мене. Її парфуми паморочать мені голову.  

- Ти ж більше з нею спілкуватися не будеш? – щебече тихо.

Її голос хрипить. І я розумію, що причетний до її хвороби.  

- Менді, вона мій напарник на проєкті, - відповідаю тихо, зазирнувши в очі Монгомері. – Хочу я чи не хочу, та маю працювати з нею на весь період конкурсу.

- А може…

- Не може, - перебиваю, позираючи на годинник на стіні. – Думаєш, я не намагався спекатися її? Все безрезультатно. Комп’ютер поділив учасників на пари. Тож нічого зробити не можу. Ми лише маємо довіряти один одному. І мені вже час. Матір чекає на вечерю.

- Я думала, - надуває губи, - ти залишишся…

- Не сьогодні, кохана! – тактовно звільняюся з її долонь і підводжуся. – Сьогодні в мене неприємна вечеря з татком. Тож не можу запізнитися.

- Гаразд, - вона протягує до мене вуста для поцілунку.

Швидко цілую її й зникаю. В будинку батьків розносяться запахи. І я відчуваю, що зголоднів. Та й шлунок постійно нагадує про це.

- Щось ти пізно сьогодні, - чую невдоволений голос батька. – Знову з дівками своїми був?

- У мене сьогодні тренування, якщо ти забув, - буркаю, проходячи повз нього.

Підіймаюся сходами, перестрибуючи через дві сходинки. Приймаю душ, переодягаюся й спускаюся до столової. Татко сидить за столом, розглядаючи щось в планшеті. Мама в сьоме оглядає стіл, боячись, що про щось забула. 

- Як успіхи в коледжі? – відриває на секунду погляд від планшета. – Чим порадуєш батьків?

- Навчаюся, - буркаю й вмощуюся на стільці.

- Говорять, там у вас стартував міжнародний проєкт, - батько оглядає мене так, ніби планує побачити на мені мікроби. – Сподіваюся, в тебе вистачило розуму подати заявку.

- Ніку, - втручається мама, наповнюючи тарілку татка запашним бульйоном, - не чіпляйся до хлопця. Він і так бере участь у всіх проєктах та конкурсах.

- Брати участь і виборювати перемогу, то різні речі, Лізо! – огризається батько. – Знову ти виховуєш з нього слинька, який ховається за материну спідницю. Думаєш це йому на користь?

- До чого тут це, Ніку? – обличчя матері покривається червоними плямами. – Це все через твою коханку…

- До чого тут це? – на обличчі батька з'являється роздратування. – Ти не можеш, щоб не вколоти мене оцим…

- Це я тебе колю? – фиркає матір і мені здається, що ще секунда і вона виверне йому тарілку на голову. – Ти ж у нас святий! А дитина… дитина погана. То може варто самому стати кращим, дбати про родину, а не про ту білоброву швабру.

- А я не дбаю про родину? – знітився батько. – Ти та Чет в чомусь маєте відмову?

- Досить! – підхоплююся й кидаю серветку на тарілку. – Повечеряли в дружньому, родинному колі. Дякую! Може не варто розігрувати перед спільнотою модель зразкової родини, якщо ми такою не є?  

- Рота закрив, - презирливо гаркнув батько. – Тебе забули запитати, що нам робити…

- Ну так! – театрально кланяюся, відступивши на крок назад. – Я ж тут безправний спиногриз, якого ви годуєте та одягаєте. Як я взагалі наважився рота відкрити? З якого дива дозволив собі сказати правду в обличчя?

Риси обличчя батька змінилися, в очах з’явився відбиток сталі. Він різко відхилився на стільці, ніби в нього випустили кулю.

- Правда в обличчя? – рявкає батько нарешті, презирливо примруживши очі. – Що ти розумієшся на цьому, щеня? Ти спочатку досягни того, чого досяг я, а тоді роздавай поради.

- Як накажете, ваша величносте! – роблю реверанс, ледве не розсміявшись батькові в обличчя. – Дозвольте відкланятися!

З нищівним презирством оглянув мою постать і стиснув від злості щелепи.

- Сядь до столу! – гаркнув батько, відклавши планшета. – Маю розмову.

- Дякую за запрошення, - буркаю. – Та в мене немає бажання сидіти з тобою за одним столом. І якби не мама, ноги моєї не було б в цьому домі.

- Ти вже жив у кампусі, - хмикне батько з-під насуплених брів, кидаючи на мене всерозуміючий бридливий погляд. – Чого ж прибіг додому, як пес? Не подобається студентське життя? Не годують так, як треба? Чи прати одяг немає кому?