Глава 5 Кетрін

Застигаю, ледь розуміючи, що він тільки що сказав. Він нормальний? Ми ж ніби працюємо в парі? І боремося за те, щоб пройти відбірковий тур. І що він витворяє? Придурок!

Погляди всіх дівчат миттєво метнулися до мого обличчя. Відчуваю, як на обличчі знову з'являється рум'янець.

Повільно повертаюся і дивлюся в усміхнені карі очі Чета Моррісона.

- Ти про що?

- Може для Дженніфер, - він зачіпляє руки в замок і великим пальцем вказав на капітаншу черлідерів, - цього досить! Але мене твій виступ не вразив! Нагадай, яка основна функція групи підтримки?

- Підняти бойовий дух команди баскетболістів, - хором відповіли дівчата за моєю спиною.

Озираюся на дівчат і помічаю, як мене зацікавлено розглядають кілька десятків пар очей.

- Не знаю, як Браяна, але мій бойовий дух, ти не підняла!

Кілька мілісекунд ми схрещуємо погляди, ніби шпаги. Презирливо розглядаємо один одному. Він - з явним інтересом, а я - з відкритим презирством.

- Це легко виправити!

- Я вже весь перетворився в очікування!

Хвилювання зникло. В душі якийсь спокій та гармонія. Повільно, ніби пантера перед стрибком, підходжу до нього і, впершись долонями в стіл, низько нахиляюся до його обличчя.

- Бачу, ми разом боремося за те, щоб пройти відбірковий тур, - хмикаю невдоволено притишеним голосом. - Можна ваш телефон, містере Досконалість?

Він, не перериваючи контакту очей, спокійно витягує свій смартфон і протягує мені.

- Хочеш оприлюднити моє заняття сексом через телефон? – певно розуміє моє роздратування, тож пробує згладити гострі кути та залагодити ситуацію.

За спинами чується дівчачий сміх. Суперниці миттєво оцінили почуття гумору Чета Моріссона.

- А ти що, це робиш? – хихикаю. – Чет Моррісон  воліє секс телефоном фізичному контакту. Ніколи б не подумала!

Він придушив смішок, засовався на стільці й, склавши руки на грудях, випростався і приготувався до моєї вистави.

Нарешті знаходжу потрібну мелодію і кладу телефон перед ним на стіл. Коли заграла музика, проходжу на середину передбачуваної сцени та розвертаюся обличчям до суддів. Моє тіло почало саме собою рухатися в такт музики. Відчуваю ритм, відчуваю неабияке задоволення. Я так давно не танцювала. Останній раз це було ще в школі. Музика захопила мене наскільки, що я забуваю про все оточення і просто віддаюся ритму і власним бажанням. Коли останні акорди були зіграні, опускаюся на підлогу.

Браян миттєво підхоплюється з місця і плескає в долоні.

- Ти супер, дівчинко! – говорить він. – І мені сподобався розіграш Чета. Так підловити тебе на завданнях цього проєкту.

Підіймаю голову й впираюся в юнака очима. В душі шок. Справжній шок.

- Ти про що? – запитую охриплим голосом.

А в голові вже визріває відповідь. Він розіграв мене. Збрехав про бісове завдання для проєкту. Знаю, що це правда, оскільки бачу його усміхнену фізіономію. Тварина. Хіба він людина? Ненавиджу. Підхоплююся на ноги й миттєво кидаюся до столу. Вихоплюю з рук Дженніфер пляшку з водою, яку вона відкоркувала, щоб напитися. І за секунду перевертаю її на голову Чета Моррісона. Вода падає йому на обличчя, шию та сорочку, утворивши чималеньку пляму. Та я не відчуваю жодного жалю.  

- Йди до біса зі своїм проєктом і зі всім останнім, - кричу до нього. – Зрозумів? Я бачити тебе більше не хочу. Все! Ти програв цей проєкт. З чим тебе і вітаю! Повний придурок!    

 Відчую, що моє обличчя стає мокрим від сліз. Моїх сліз. Я не плакала так давно. Перед очима розпливається мокра пляма на сорочці Чета. Його здивоване та мокре обличчя. Його очі, які убили мене лише одним поглядом. Сльози душать, тож пробую не дивитися на застиглі обличчя оточуючих, а просто жбурляю пляшку на стіл й кидаюся до виходу.

- Кетрін, почекай! Волш, стій! – чую голос Чета за спиною.

Але ноги несуть мене геть від цього спортзалу і від цих людей. Розумію, що більше ніколи не повернуся сюди. Найболючішим було те, що я розридалася на очах у Чета Морісона, чим вклала йому в руки черговий привід для насмішок.

Залітаю в першу-ліпшу аудиторію, яка опинилася на моєму шляху і ховаюся за шафою. Грюкнули двері.

- Кет, ти тут? Кетрін?

Закушую губу, намагаючись не схлипнути, а потім просто затуляю рота долонею, щоб жоден звук не вирвався з мого горла. А коли Чет вийшов, повільно сповзаю на підлогу і закриваю обличчя руками. Придурок! Смішно йому? Дожартувався? Ненавиджу оцього покидька. Ненавиджу кожного клітинкою власного тіла. Ненавиджу за все, що він зробив. За Мію. За його вчинки. За знущання наді мною.

Покидьок. Який же він лише покидьок. То він пожартував наді мною стосовно цього завдання? Посміявся? А я… я, як ідіотка, йому повірила. Який з мене психолог після цього? Як я могла не розпізнати його наміру познущатися з мене перед друзями та студентами? Як могла піддатися на його провокацію? До біса мені оці всі його завдання. До біса його участь у змаганнях. Мені паралельно те, чого хоче він. Більше я з ним не працюю. І не хочу його бачити та знати. Єдине чого хочу – спокою. Забитися кудись якомога далі від усіх. І зализати рани.

Трохи заспокоївшись, підводжуся й прямую до дверей. В авдиторії на стіні висить дзеркало. Витираю очі й дивлюся на своє відбиття у дзеркалі. Бліда, з понурим поглядом і заплаканими очима здаюся собі якоюсь зіркою молодіжного серіалу.

В коридорах порожньо. Студентів уже немає. Повертаюся до спортзалу, де перевдягаються дівчата.

- Ей! – одна з них дивиться на мене блакитними очима. – Ти як? Ти що плакала?

- Ви мої речі не бачили? – запитую охриплим голосом, озираючись навкруги.

Мій телефон, моя сумка, всі мої речі зникли. Їх немає на тому місці, де я їх залишила.  

- Так їх Моррісон забрав, - відповідає дівчина.

Дідько! І як тепер бути? Як мені дістатися додому? Де шукати того бісового Моррісона?

- Дякую! – киваю і йду звідти.

Бачу на стоянці його авто. Та воно закрите і поряд нікого немає. Отже, він десь в стінах коледжу.