Роздягалка баскетбольної команди заповнена напівоголеними членами команди. Витягую футболку, коли мене в бік штовхає Браян Сімпсон.
- Чув, ти замутив з Кетрін Волш, - насміхається він, примруживши свої сірі очі. – Гарненька краля… я б і сам…
- Що ти мелеш? – буркаю невдоволено. – З якого біса мені мутити з якоюсь сумнівною особою?
- Справді? – до розмови приєднується Джастін Тусен. – А фото в спільноті говорять зовсім про інше…
- Яке в біса фото в спільноті? – зиркаю на них. – Ви взагалі про що?
- А ти не бачив? – регоче Сімпсон.
Секунда і на екрані великого телевізора, який розміщений на стіні, бачу наше з нею фото біля трибун. Цей телевізор тренер інколи використовує для обговорення наших помилок під час матчу, коли розпинає нас прямо отут в роздягальні. Дідько! Оце сюрприз!
- І хто це зробив? – озираюся на хлопців, які принишкли й спостерігають за тим, що буде далі. – Я запитую, хто викинув у спільноту оце фото?
- Розслабся, Мачо! – фиркає Тусен. – Чого це ти вирішив, що саме ми виклали оце фото? Немає мені більше чим зайнятися, як слідкувати за тобою і неймовірною кількістю твоїх дівок.
- Та невже не ви? – озираюся на друзів по команді. – Там були лише ви. Хіба ні?
- Там були ще й дівчата з твоєю дорогоцінною Волш…
- Рота закрий! – ричу на Сімпсона. – Вона не моя. Ми лише працюємо в парі на проєкті. Це все, що нас об’єднує.
- Нам то що? – зневажливо фиркає Лавсон. – Ти це своїй Монтгомері поясни. Говорять, вона твою Волш потягла до репетиційної кімнати.
- Що? – і не встигаю нічого збагнути, як ноги самі несуть мене до виходу.
Біжу коридором, розштовхуючи всіх на своєму шляху. Підлітаю до дверей і ледве не ввалююся в кімнату. Біля сцени, де проходять тренування в Аманди та її музичної групи, бачу Дженніфер та Аманду. А неподалік, гордо піднявши голову, стоїть Кетрін. Я з полегшенням видихаю, побачивши, що вони не кидаються на неї та не тягають за волосся. Певно пам’ятають бійку з Діаною, яка потягла за собою негативні наслідки.
- Я розтопчу тебе, шмаркачко! Ще хоча б один раз побачу тебе поряд з ним – нарікай на себе, - кричить Аманда, розмахуючи руками. – Овва! А ось і наш принц-жаба поспішив до нас на шабаш… Трохи не очікувано, що з’явився так швидко…. Зазвичай, вашу козлину величність не дочекаєшся… Так кохаєш свою ропуху, Моррісоне? Прибіг її рятувати, пес шолудивий? Хоча б сорочку вдягнув…
Її очі примружуються та оглядають мене зневажливим та роздратованим поглядом. Поспіхом натягую на себе футболку. Й лише кривлюся, розуміючи, що зараз вона дуже роздратована і небезпечна. Один крок і вона рознесе все навколо до бісової матері. В її долонях палички ударника і вона, ніби чаклунка розмахує ними.
Зупиняюся в отворі дверей, оцінюючи ситуацію.
- Ти! – вказує палкою ударника мені прямо в голову. І якби я стояв близько біля неї, не здивуюся, що без жалю виколола б мені нею очі. – Прибіг рятувати свою благовірну?
- Не мели дурниць! – заходжу до приміщення та прикриваю за спиною двері, оскільки зацікавлені студенти зазирають всередину. – Ми не разом! Ми просто працюємо разом над проєктом. Хіба я винен, що комп’ютер вибрав її мені в напарники. Чи ти думаєш, що я сам у захваті від цієї співпраці?
- Боже! – вона жбурляє палицю ударника прямо в мене. – Він ще й брехати мені в обличчя надумав…
- Менді, - хмикаю, - припини! Ми разом пройшли…
- Ми пройшли? – не вгамовується вона. – Ми?
Закочую очі, чим дратую її ще більше. Оскільки чергова палиця ударника летить в мене.
- Це я… я робила все, щоб бути разом з тобою, - тупотить ногами Аманда. – А ти… ти завжди шукав мені заміну. Що? Що дивишся на мене, як баран? Скажеш, що я брешу? Давай… давай… скажи, що ти приклав максимум зусиль, щоб довести мені своє кохання…
- Амандо…
- Замовкни! – кричить вона, хапаючи барабан. – Ненавиджу тебе! Ти зрадник! Бісів зрадник!
- Не мели дурниць! – гаркаю. – Ти себе чуєш? Я і вона? Ти взагалі….
- Брехун! – барабани один за одним летять в мене. Ледве встигаю їх спіймати.
Бачу, як Волш давиться сміхом, спостерігаючи за мною.
- Смішно! – буркаю до неї.
- Ага, - регоче ця дияволиця. – От що значить «вправний баскетболіст».
- Могла б втрутитися і сказати правду…
- Я? – очі Кетрін золотистого кольору закочуються під лоба. – Ви так гарно тут спілкуєтеся. Нащо я втручатимуся?
- Ми ж не разом, - буркаю. – Скажи Аманді про це!
- Думаєш, я не говорила? – ухиляється вона від партитури, яка летить в неї. – Ти нормальна?
Це вже до Монтгомері, яка кидає в нас все, що потрапляє під руку.
- Забирайтеся, - кричить вона. – Геть з моїх очей! Бачити вас більше не хочу!
Її голос зривається. Вона падає на стілець і хапається за горло.
- Що? – до неї підскакує Дженніфер. – Що таке, Менді? Що сталося?
- В мене щось з голосом, - хрипить вона. – А на днях в мене виступ.
- Я мільйон разів говорила тобі, що спілкування з цим… ідіотом не варте втрати голосу, - бурчить Стіл. – Тільки ж хіба ти слухаєш? От що тепер робити? В тебе виступ на носі…
- Забери їх звідси, - хрипить дівчина. – Геть!
Я пробую підійти, але Дженніфер закриває мені шлях.
- Краще не зараз, Чете, - кидає роздратовано. – Дай їй час заспокоїтися. Бачиш, з голосом щось сталося. Забирай свою плюгавку Волш і зникни. Спробую щось зробити, щоб заспокоїти Аманду. У неї концерт на носі.
Виходимо, помічаючи, як на нас дивиться ледве не увесь коледж. Хтось зацікавлено розглядає нас, а хтось навіть фільмує на камеру. Гарний привід для розваг. Знайду того, хто це утнув і нехай начувається.
- Що там у нас за перше завдання? – запитує Кетрін, ніби нічого й не сталося. – Сподіваюся там не спричинити виставу перед всім коледжем з перекиданням барабанів?
Хмикаю, усміхнувшись одним куточком рота. Скаже ж таке.
- Ні! – буркаю. – Вступити в групу підтримки…
#2126 в Молодіжна проза
#9310 в Любовні романи
#3602 в Сучасний любовний роман
кохання, жіноча дружба та помста, популярний хлопець та звичайна дівчина
Відредаговано: 05.12.2021