Глава 1 Кетрін

- Тату? Ти…

- Де Мія? – перебиває він мене. Помічаю, як слідом за ним до ресепшну прямує мама в стильній сукні від Донни Коран. – Що з моєю дитиною?

- Вона…

- Де лікар? – озирається він на дівчину за стійкою. – Я хочу поговорити з лікарем.

Дівчина лише вказує рукою на чоловіка, який проходить повз нас.

- Лікарю, тут батько Мії Волш хоче з вами поговорити…

Лікар киває й жестом вказує слідувати за ним. А до мене підходить мама.

- Чому ти не зателефонувала? – запитує вона. – Ти мала нам розповісти.

Від шоку не можу вимовити і слова.

- Звідки ви… дізналися? – запитую, добре розуміючи, що говорю дурниці. Але такого я не очікувала. Не очікувала побачити їх тут так швидко. Я взагалі не очікувала побачити їх тут. І тепер Мія думатиме, що це я викликала їх сюди.

- Це Мія зателефонувала нам, - говорить матір, озирнувшись. – Щось таке говорила в слухавку батькові. Він подумав, що вона п’яна. А потім вона сказала, що в лікарні…

Дивлюся на матір розширеними від подиву очима. Тобто? Мія їм зателефонувала і забула?

- Де вона?

- Тридцять перша палата, - за моєю спиною з'являється Тесс. – Добрий день, місіс Волш!

- То ти тут не одна, - фиркає матір на мене. – Не одна знищуєш майбутнє Мії?  

- Вона просила води, - виставляє пляшку зі негазованою водою Тесс, коли матір пролітає мимо нас, роздратовано стиснувши вуста. – Ти як, Кет?

- Я в халепі, - озираюся на подругу. – Мія виявляється телефонувала батькам. А переді мною влаштувала виставу. Розплакалася. Нюні розпустила. Бідна і нещасна. Все, як завжди. Ось тільки я вкотре пересвідчуюся, що знову наступаю на ті ж граблі.

- Заспокойся! – Тесс бере мене за лікоть і підводить до шкіряної канапи. Повільно опускаюся на неї, закривши обличчя руками. – Ти ні в чому не винна. Батьки зараз роздратовані, але… вони дізнаються про все і…

- Зроблять мене винною, - підіймаю очі на подругу, яка стоїть наді мною. – Звинуватять у всіх гріхах Мії.

Бачу, як Тесс уважно розглядає щось за моєю спиною. Миттєво озираюся, помітивши, що татко прожогом вилітає з кабінету лікаря. І широким кроком йде до палати Мії. Моє серце ледь не вистрибує з грудей.

- Мені краще піти туди, - говорю тихо. – Зачекай, будь ласка, мене в машині.

Тесс киває. А я підводжуся й прямую до палати сестри. Обережно переступаю поріг й помічаю, як матір сидить на ліжку Мії, міцно обіймаючи сестру. Батько мовчки стоїть біля вікна, склавши руки на грудях. 

- Я… винна, - ридає Мія. – Винна в тому, що не зателефонувала вам…

- Ти ще мала і дурна, - холодним голосом без жодної емоції говорить батько. – А ось твоя сестра… Вона ж могла це зробити. Тільки от питання, чого не повідомила нас? Чому мовчала?

Зітхаю, прагнучи зібратися з думками.

- Бо вона не знала нічого, - викрикує Мія. І я їй вдячна за ці слова. Полегшено видихаю. – Я їй телефонувала. А вона… вона слухавки не брала. Що я мала робити? До кого звертатися?

Що? Матір Божа! Господи! 

Мама окидає мене здивованим поглядом, а татко… татко стискає руки в кулаки.

- То доля сестри для тебе байдужа? – спокійно так запитує батько. – Ми ж домовлялися, Кетрін!

- Я… не її охоронець! – видавлюю з себе. – Я тут, взагалі-то, вчуся!

- На мої кошти, взагалі-то, - видає татко.

- Бенджамін, - викрикує матір, - будь ласка!

Він кидає на матір розлючений погляд і прямує до дверей.

- Йди за мною, - наказує він.

Плутаюся в ногах і ледь не падаю. Добре, що встигаю схопитися за стіл. Востаннє дивлюся на матір і сестру й виходжу за татком. Він прямує до балкону. А я слідую за ним. Прочиняє двері й пропускає мене. Свіже повітря приводить мене до тями. Та все одно я наскільки вражена й ошелешена, що навіть не дивлюся на красу міста з висоти багатоповерхової лікарні.

- Розповідай! – наказує він.

- Про що? – спираюся на парапет.

- Що тут у вас відбувалося і як дійшло до того, що Мія завагітніла?

- Тату, - зітхаю, ховаючи погляд, - думаєш, Мія мені все розповідала? Думаєш…

- Вона ж твоя сестра, - гаркає він. – Я вчу тебе. Оплачую твоє навчання.

Підіймаю на нього очі, добре розуміючи до чого були сказані ці слова. Отже, це правда. І Бенджемін Волш не мій татко.  

- Як давно вона робить негідні вчинки, Кетрін? – запитує він.

- Кілька… місяців, - промовляю, запинаючись. 

- Аборти теж? – дивиться прямо в душу, ніби хоче вивернути її назовні.

- Ні, - хитаю головою. – Це вперше!

- Тоді скажи мені, Кетрін, - він підходить дуже близько до мене. Відчуваю його гаряче дихання на собі. – Чому кілька місяців ти дозволяла Мії творити дурниці. І не зателефонувала мені, щоб припинити оце все? Що ж ти за сестра така?

- Вона просила…

- Вона просила? – гаркає він, боляче схопивши мене за руку. – Вона просила чи ти не хотіла? Відповідай!

Його долоні боляче стиснули шкіру мого ліктя. Сльози виступили на очах. В грудях застрягла грудка, як не давала можливості дихати. С відчаєм, який роздирав і не давав заспокоїти душу, дивилася в зелені очі татка. В голові плуталися думки. Повітря раптом забракло. Тож лише розтуляла вуста, ніби риба.

- Поясни, доню! – карбує він кожне слово. – Ти мстиш мені за доброту? За те, що дав тобі своє прізвище? За те, що виховував тебе, як власну доньку? Це така мені подяка?

- Мені… боляче, - схлипую. – Тату…. Містере Волш, будь ласка…. Досить…

- Як ти могла змовчати про отаке? – сичить він біля мого вуха. – Ти ж доросла.

- Вона теж не підліток! – викрикую, прагнучи вирвати власну руку. – Вона повнолітня! І я не зобов’язана опікуватися нею. Вона ваша донька! От і слідкуйте за нею.

Її слова остаточно вивели його з себе. Його зелені очі потемніли. І засяяли крижаним блиском

- То ось ти як заговорила, - усміхнувся Волш і відштовхнув мене. Його вуста іронічно скривилися. – Я знав, що колись це станеться. І гени твого огидного батька візьмуть своє. Ось тільки сподівався, що виховання змінить тебе. А ні! Бачу, що проти генетики не підеш.