- Тату? Ти…
- Де Мія? – перебиває він мене. Помічаю, як слідом за ним до ресепшну прямує мама в стильній сукні від Донни Коран. – Що з моєю дитиною?
- Вона…
- Де лікар? – озирається він на дівчину за стійкою. – Я хочу поговорити з лікарем.
Дівчина лише вказує рукою на чоловіка, який проходить повз нас.
- Лікарю, тут батько Мії Волш хоче з вами поговорити…
Лікар киває й жестом вказує слідувати за ним. А до мене підходить мама.
- Чому ти не зателефонувала? – запитує вона. – Ти мала нам розповісти.
Від шоку не можу вимовити і слова.
- Звідки ви… дізналися? – запитую, добре розуміючи, що говорю дурниці. Але такого я не очікувала. Не очікувала побачити їх тут так швидко. Я взагалі не очікувала побачити їх тут. І тепер Мія думатиме, що це я викликала їх сюди.
- Це Мія зателефонувала нам, - говорить матір, озирнувшись. – Щось таке говорила в слухавку батькові. Він подумав, що вона п’яна. А потім вона сказала, що в лікарні…
Дивлюся на матір розширеними від подиву очима. Тобто? Мія їм зателефонувала і забула?
- Де вона?
- Тридцять перша палата, - за моєю спиною з'являється Тесс. – Добрий день, місіс Волш!
- То ти тут не одна, - фиркає матір на мене. – Не одна знищуєш майбутнє Мії?
- Вона просила води, - виставляє пляшку зі негазованою водою Тесс, коли матір пролітає мимо нас, роздратовано стиснувши вуста. – Ти як, Кет?
- Я в халепі, - озираюся на подругу. – Мія виявляється телефонувала батькам. А переді мною влаштувала виставу. Розплакалася. Нюні розпустила. Бідна і нещасна. Все, як завжди. Ось тільки я вкотре пересвідчуюся, що знову наступаю на ті ж граблі.
- Заспокойся! – Тесс бере мене за лікоть і підводить до шкіряної канапи. Повільно опускаюся на неї, закривши обличчя руками. – Ти ні в чому не винна. Батьки зараз роздратовані, але… вони дізнаються про все і…
- Зроблять мене винною, - підіймаю очі на подругу, яка стоїть наді мною. – Звинуватять у всіх гріхах Мії.
Бачу, як Тесс уважно розглядає щось за моєю спиною. Миттєво озираюся, помітивши, що татко прожогом вилітає з кабінету лікаря. І широким кроком йде до палати Мії. Моє серце ледь не вистрибує з грудей.
- Мені краще піти туди, - говорю тихо. – Зачекай, будь ласка, мене в машині.
Тесс киває. А я підводжуся й прямую до палати сестри. Обережно переступаю поріг й помічаю, як матір сидить на ліжку Мії, міцно обіймаючи сестру. Батько мовчки стоїть біля вікна, склавши руки на грудях.
- Я… винна, - ридає Мія. – Винна в тому, що не зателефонувала вам…
- Ти ще мала і дурна, - холодним голосом без жодної емоції говорить батько. – А ось твоя сестра… Вона ж могла це зробити. Тільки от питання, чого не повідомила нас? Чому мовчала?
Зітхаю, прагнучи зібратися з думками.
- Бо вона не знала нічого, - викрикує Мія. І я їй вдячна за ці слова. Полегшено видихаю. – Я їй телефонувала. А вона… вона слухавки не брала. Що я мала робити? До кого звертатися?
Що? Матір Божа! Господи!
Мама окидає мене здивованим поглядом, а татко… татко стискає руки в кулаки.
- То доля сестри для тебе байдужа? – спокійно так запитує батько. – Ми ж домовлялися, Кетрін!
- Я… не її охоронець! – видавлюю з себе. – Я тут, взагалі-то, вчуся!
- На мої кошти, взагалі-то, - видає татко.
- Бенджамін, - викрикує матір, - будь ласка!
Він кидає на матір розлючений погляд і прямує до дверей.
- Йди за мною, - наказує він.
Плутаюся в ногах і ледь не падаю. Добре, що встигаю схопитися за стіл. Востаннє дивлюся на матір і сестру й виходжу за татком. Він прямує до балкону. А я слідую за ним. Прочиняє двері й пропускає мене. Свіже повітря приводить мене до тями. Та все одно я наскільки вражена й ошелешена, що навіть не дивлюся на красу міста з висоти багатоповерхової лікарні.
- Розповідай! – наказує він.
- Про що? – спираюся на парапет.
- Що тут у вас відбувалося і як дійшло до того, що Мія завагітніла?
- Тату, - зітхаю, ховаючи погляд, - думаєш, Мія мені все розповідала? Думаєш…
- Вона ж твоя сестра, - гаркає він. – Я вчу тебе. Оплачую твоє навчання.
Підіймаю на нього очі, добре розуміючи до чого були сказані ці слова. Отже, це правда. І Бенджемін Волш не мій татко.
- Як давно вона робить негідні вчинки, Кетрін? – запитує він.
- Кілька… місяців, - промовляю, запинаючись.
- Аборти теж? – дивиться прямо в душу, ніби хоче вивернути її назовні.
- Ні, - хитаю головою. – Це вперше!
- Тоді скажи мені, Кетрін, - він підходить дуже близько до мене. Відчуваю його гаряче дихання на собі. – Чому кілька місяців ти дозволяла Мії творити дурниці. І не зателефонувала мені, щоб припинити оце все? Що ж ти за сестра така?
- Вона просила…
- Вона просила? – гаркає він, боляче схопивши мене за руку. – Вона просила чи ти не хотіла? Відповідай!
Його долоні боляче стиснули шкіру мого ліктя. Сльози виступили на очах. В грудях застрягла грудка, як не давала можливості дихати. С відчаєм, який роздирав і не давав заспокоїти душу, дивилася в зелені очі татка. В голові плуталися думки. Повітря раптом забракло. Тож лише розтуляла вуста, ніби риба.
- Поясни, доню! – карбує він кожне слово. – Ти мстиш мені за доброту? За те, що дав тобі своє прізвище? За те, що виховував тебе, як власну доньку? Це така мені подяка?
- Мені… боляче, - схлипую. – Тату…. Містере Волш, будь ласка…. Досить…
- Як ти могла змовчати про отаке? – сичить він біля мого вуха. – Ти ж доросла.
- Вона теж не підліток! – викрикую, прагнучи вирвати власну руку. – Вона повнолітня! І я не зобов’язана опікуватися нею. Вона ваша донька! От і слідкуйте за нею.
Її слова остаточно вивели його з себе. Його зелені очі потемніли. І засяяли крижаним блиском
- То ось ти як заговорила, - усміхнувся Волш і відштовхнув мене. Його вуста іронічно скривилися. – Я знав, що колись це станеться. І гени твого огидного батька візьмуть своє. Ось тільки сподівався, що виховання змінить тебе. А ні! Бачу, що проти генетики не підеш.
#2126 в Молодіжна проза
#9310 в Любовні романи
#3602 в Сучасний любовний роман
кохання, жіноча дружба та помста, популярний хлопець та звичайна дівчина
Відредаговано: 05.12.2021