Глава 41

- Ти не змусиш мене говорити! - Раз по разі затято виголошував Анастас, відмовляючись розказувати будь-що, бо запізніле каяття у  своєму жахливому вчинку та в тому, що він може стати причиною спаплюження та загибелі міста, яке стало для нього майже рідним, враз охопило його.

 - Я краще помру, ніж скажу ще хоч слово! - Вперто вкотре промовив він…

 - І не кажи, довбню! - Недбало відказав Борислав, промовисто витираючи геть заюшений Анастасовою кров’ю кулак - Тільки покажи, де саме той клятий колодязь!

Анастаса били вже досить довго, він не міг стояти на своїх ногах, тому його тримали з обох сторін за руки слуги. Та на цей раз він твердо вирішив, що краще смерть і вона не така вже і страшна, аніж віддати славне християнське місто на поталу язичникам.

 - Говори вже, клятий виродку! - Остаточно втрачаючи терпіння, Борислав влупив Анастасові кулаком в голову з такою силою, що підручні не втримали того, а маленьке худорляве тіло описало кульбіт, та грюкнулось на землю, Анастас втратив свідомість.

 - Ти стомився, сину мій, ти несеш свій хрест, як колись я ніс... - Слова, наче нізвідки народжувалися у Анастасовій свідомості, що злетіла високо у небеса… - Та іноді важко відрізнити добро від зла… - Продовжував дивний голос з галюцинації… - А іноді вони, на жаль йдуть пліч-о-пліч і не завжди можна відрізнити одне від іншого... Я люблю тебе, як і всіх людей, але в тебе є призначення, якою б мерзенною та дія не видавалася би тобі зараз... І не бійся сину мій, ніколи не бійся, я поруч з тобою, завжди поруч!

Анастас наче прокинувся від свого забуття, хоча той голос ще звучав у його голові. Він сам підвівся весь закривавлений, та в його сірих очах більше не було страху, а лише холодна рішучість. Випроставшись, а потім нахиливши голову вперед, розпухлими закривавленими губами він насилу вимовив - Ходімо, я покажу вам, де колодязь…