Глава 40

Служба Божа все ще правилася, коли диякон Анастас зі скринею для пожертв обходив всіх присутніх у храмі Святого Василія. Була неділя, до того ж день Святої Великомучениці Ірини, тому церква була вщерть заповнена, а люди не скупилися на пожертви, бо ладні були віддати останнє, тільки б Господь відвернув біду, тільки б ці товписька диких, бездушних та жорстоких варварів безслідно зникли з-під стін їхнього рідного міста… Анастас переходив від однієї людини до іншої - не дивлячись на свято та неділю їхні обличчя у більшості були сумні та напружені. Справжнього голоду та нестачі води ще не було, та страх цього вже з'явився на обличчях зневірених людей. Вони благали Бога відвернути лихо - матері за синів, щоб ті неушкодженими повернулися з фортечних мурів, дружини за чоловіків, батьки за дітей, щоб Господь відвернув голод та хвороби, які неодмінно супроводжуватимуть голод та нестачу води.

 Дуже спостережливий та допитливий від природи, Анастас пильно вдивлявся у їхні обличчя, і всіх їх поєднувало одне - у їхні душі заповз страх, він сковував їхні думки, наповнював їхні емоції, пересилюючи все інше, він нависав над ними темним похмурим невідомим майбутнім. Одна єдина людина, що, начебто не поділяла того суму та страху, відразу впала йому в око, що вочевидь прагнула змішатися з натовпом, але не була схожою ні на кого іншого… А коли той зрозумів, що за ним пильно спостерігають, він, одягнений у чернецьку рясу з чорним високим каптуром так подивився на нього своїми синіми пронизливими очима, що аж стало моторошно та зимно. Але надто цікавим був Анастас, тож він спромігся подолати свій страх, а його місце зайняло щире здивування, а потім навіть прийшло передчуття, що він стоїть на порозі якогось особливого відкриття... Тож насилу стримуючи хвилювання та ледь не впустивши скриню для пожертв, не озираючись, Анастас зайшов за хори, де трохи перевів подих… Але потім він опанував себе і вийшовши з-за колони  почав непомітно стежити за прибульцем. Його світла шкіра, відверто слов’янські риси обличчя, чорна ряса була стара та подерта - ця людина точно не була місцевим мешканцем…

 - Хто ж він такий? - Задавав собі питання Анастас - Напевно, що ворожий шпигун! - було перше, що спало на думку.

 - Але як же він пробрався через стіну? Це ж неможливо! - Дивувався Анастас.

 - Байдуже! - Була його наступна думка - Я маю повідомити про нього владу!

 Хоча Анастас і сам був слов’янином, хоч і прожив у Корсуні багато років, та він зробив би все від нього залежне, щоб запобігти руйнуванню християнських храмів та гвалту над християнським містом… І все ж окрім сумнівів у власній правоті, авантюристична складова його натури взяла гору, і тому він вирішив спочатку самому простежити за тим прибульцем…

 Служба закінчилась, люди почали потроху розходитись та виходити з церкви. Анастас неквапливо, крадькома, але впевнено пішов за чоловіком у чорній рясі, ні на мить не спускаючи з нього очей.

Борислав просто шостим чуттям відчув, що за ним зараз стежать і тому поспішив змішатись з натовпом, а потім загубитись у лабіринті вузьких середньовічних вулиць та вуличок. Та Анастас не відставав, і коли людина у чорній рясі повертала, то він робив те саме. Коли швидко пірнала у наступний темний перехід, то й він теж не збавляв ходу. Пірнувши у останній темний тунель, він відчув, як чиясь сильна рука міцно схопила його за комір, а потім притисла до стіни, а його горло відчуло дотик холодного гострого леза.

 - Ти шпигуєш за мною? - Шиплячий голос вільно перекручував грецькі слова.

 - Прошу, не вбивай мене… - Через страх смерті почав благати Анастас своєю рідною полянською мовою. Хоча тиск на його шию анітрохи не послабнув, але…

 - Ти - полянин? - Підозріло прошепотів голос.

 - Так! - Розпачливо вимовив «плюгавий грек», як подумки охрестив його Борислав - Прошу, пощади! Я полянин з Києва… мене звуть Анастас!

 - Що ти тут робиш, Анастасе? Відповідай чесно! - Цей шепіт був дуже промовистий, бо холодна сталь дужче вп’ялася у беззахисне горло, червона цівка потекла долі.

 - Я...я...я… пощади… - Захлинаючись забелькотів Анастас.

 - Кажи вже! - Борислав дужче стиснув його за комір.

 - Прислужую в церкві, і мені здалося, що ти… схожий на чужинця! - Сам дивуючись своїй сміливості випалив Анастас.

  - Тобі не здалося, я й справді чужинець! – Ледь всміхнувся Борислав, а потім визвірився - То хотів здати мене? - Борислав вже уявив, як сталевий клинок легко розпанахає горлянку зрадника, а гаряча кров заллє його жилаві руки. Аж тут він притримав руку, бо почув, як передчуваючи неминучу загибель, Анастас прохрипів - Зачекай... я знаю… як взяти місто... без мене ви його ніколи не візьмете!

 - Говори! - Зашипів Борислав, але новий поворот подій неабияк здивував його… - Говори, поки можеш!

 - Вода... - Слабко белькочучи благально шепотів Анастас - Вода... йде до міста... її треба перейняти.... я знаю де...

 - Кажи де! - Борислав з новою силою впер вістря ножа у горло Анастаса, краплини крові дужче потекли на побілілій шиї. 

- Ні, тоді ти вб'єш мене! - Тут голос Анастаса зазвучав впевненіше - тут він точно знав, що робить…

- Кажи вже, підлий зраднику! - Борислав сильно струснув Анастаса за комір, але зрозумівши, що так він жодного слова більше не доб'ється від нього, опустив ніж. Борислав не знав, що йому робити, тому знову ще міцніше стиснув Анастаса за комір і прошипів - Доведи, що говориш правду! Доведи! Бо, клянусь Богом, я вб'ю тебе тут і зараз!

Зрозумівши, що прийшов час подати голос, Анастас зашепотів - Вода, яку п'є місто витікає глибоко з-під землі, зі скелі. Туди вам не дістатися... - Відчувши, що Борислав дужче притис клинка до горла, Анастас, поспішаючи, продовжив - Але...

 - Говори! - Зціпивши зуби, зашипів Борислав.

 - Є один колодязь... тобто був один колодязь… - Швидко виправився Анастас.

 - Що з того? - Прошипів Борислав. Руки напружені, та готові будь-якої миті скрутити в’язи підлому «гречинові».