Глава 35

 Церковний спів лунав, він наповнював Бориславову душу гармонією, вірою, та дивним спокоєм, зважаючи на те, що було в нього на душі… Йому здавалося, що він не стоїть зараз посеред напівпорожнього храму, а дух його витає десь далеко зверху, дивиться згори на змучене тіло, хоч і страждання тіло саме зараз його не надто хвилювало… Дуже змучене, бо в останньому поході кепсько йому прийшлося - кінь під ним загнаний впав, після того, як він з найвідданішим загоном дружинників та десятком ковуїв переслідував кілька десятків печенігів на лівобережжі, аж за Сулою, яким проте вдалося втекти. Кінь важко гепнувся долі, проїхавши ще кілька метрів черевом по сухій траві, ледь не переламавши Бориславові ноги. Від удару об землю Борислав на якусь мить втратив свідомість. Коли він прийшов до тями, то стесані до крові руки та ноги боліли, як не в себе, а перелякані воїни схилились над своїм воєводою. Борислав поворушив руками і ногами - наче нічого не було зламане. І тоді він насилу підвівся та суворо визвірився на воїнів - Чого поставали? Мерщій на коней, бо погані втечуть!

Тоді він вирішив, що нарешті має подякувати Господу за чудесне спасіння і цього разу, а в якості подяки зробити нарешті те, що давно мав – у славу Бога побудувати дерев’яний храм у Родені, виписавши ромейських майстрів та запросити для служіння священика грека Феофана, який проте якийсь час жив у Солуні і трохи знав болгарську мову. А тому службу проводив більш-менш зрозумілою слов’янською мовою. А поганським жерцям вказати на двері, бо тепер він тут був господарем! І все так і відбулося, як було задумано Бориславом, та щастя на серці від того не було в нього…

 Звісно, мало кому ці зміни сподобалися, та геть не це турбувало зараз Борислава, бо навіть князь мав зараз зважати на думку Борислава, бо воїни поважали його та любили, а ще він був потрібен князю, бо ніхто краще за нього не зміг би організувати оборону південних рубежів, що було наразі критично важливо для всієї Київської держави. І не в останню чергу це все відбувалося через дружні відносини, що склалися у Борислава з ханами торків, берендеїв та ковуїв. Тож навіть князь Володимир мав зважати на забаганки свого неоціненного слуги...

 І Борислава не дуже хвилювало, що лише кілька дружинників охрестилися разом з сім’ями, бо то були найвірніші та найвідданіші люди. Але саме та людина, яку він найсильніше бажав навернути у свою віру та взяти з ним християнський шлюб, від цього відмовилася… Він так і не зміг переконати зробити цього Гулу, бо духи предків та забобони власного нечистого народу виявились для неї набагато важливішими за якусь там віру Борислава… Але незвідані шляхи Господні… - Так заспокоював себе Борислав, хоча в середині все в нього кипіло від дикої люті…

Коли князеві гінці вдерлися до церкви якраз під час служби, то Борислав навіть радий що його зараз заберуть звідси, подалі від негідної та невдячної Гули…

А ті безапеляційно заявили - Ти зараз потрібен князеві! Негайно збирайся та їдь до Києва! - Та навіть дістали зброю, хоч у цьому не було жодної потреби...

 - Що сталося? – Борислав мав удати, що йому мало сподобалося, що службу Божу, нехтуючи усіма канонами, було так нахабно перервано…

 - Князь йде війною на ромеїв! - Була чітка відповідь - А ти йому потрібен негайно!