Глава 34

Літо 987 року було спекотним. Нудьгуючи, Володимир дивився з вікна свого палацу на двір та оглядав околиці. Після того, як Борислав очолив оборону та впорядкування ввірених йому рубежів, князь почувався набагато вільніше. Вже третій рік поспіль хіба невеликі печенізькі загони проривалися крізь щільну та продуману оборону південних рубежів. А це значить, що в князя розв'язані руки - він знову зважився відправляти дружину далеко від Києва - останньою жертвою княжих полків стали до того непідкорені радимичі на півночі. А ось Волзьку Булгарію підкорити так і не вдалося, а мирний договір, що було підписано після війни, був більше вигідний тамтешньому люду. Ну то нічого, все ж вони сильно нажахані військовою могутністю Русі і не скоро задумають зазіхати на його нові володіння… З непідкорених ближніх племен лишилися хіба що білі хорвати - але наразі князь не був готовий та не хотів воювати у сильно укріплених передгір’ях та горах, тож нехай вони трохи зачекають!

Аж ось у двері князевої світлиці несміливо  постукали - посильний привіз листа від ромейського цісаря. Швидко проглянувши його, Володимирову нудьгу наче рукою зняло - цісар у досить образливій, як на Володимира, формі, остаточно відмовився виконувати власну, урочисто дану обіцянку - видати улюбленицю сестру Анну - діамант у візантійській короні за нього, великого князя київського Володимира. Це приголомшило та неабияк зачепило Володимира, бо коли ясновельможний монарх був у скруті, коли війська бунтівника Нікіфора Фоки стояли під стінами Царгорода - тоді вже вся Мала Азія визнала саме останнього імператором! А коли все це та ще в черговий раз підняли голови болгари, то можна було пообіцяти київському князеві золоті гори, а коли його полки з величезними зусиллями змогли приборкати всіх тих бунтівників, то швидко забути про свої обіцянки, та ще й намагатися образити свого благодійника! Ну таку зухвалість не можна було залишити безкарною! Бо тоді, коли коханці матері фактично відсторонили його, юного імператора Василія від влади і він прибіг до нього, мов те перелякане щеня, благаючи про допомогу! А тепер, вже після славетних перемог у Малій Азії над головним бунтівником Вардом Фокою та його військом, переможеним найкращими шістьма тисячами русинських воїнів,  тепер, коли молодий імператор вже надійно сів на Царгородському престолі, і тепер він нахабно заявляє, що не віддасть порфірородної царівни за брудного нехрещеного варвара! Ну що ж, він сам напросився! Як і його батькові, війни з ромеями вочевидь не уникнути! Після думки про це недавню апатію мов рукою зняло - несамовита енергія знову прокинулася у Володимирові, чорні густі брови здвинулися на переніссі, лице знову набуло рис, які у страшних снах являлися його ворогам - князь аж трохи підскокуючи від нетерплячки спершу закрокував по світлиці, а потім рішуче пішов до дверей і різким рухом відчинив їх навстіж…

 - Негайно шліть гінців до Роденя! - Наказав він охоронцям - Нехай знайдуть Борислава, він зараз же потрібен мені!